Нещодавно я отримав листа від групи читачів-європейців: вони стверджують, що за темпами економічного зростання країни з диктаторськими режимами вже багато років випереджають демократичні держави, і якщо ця тенденція продовжиться, стимули для заміни самовладдя верховенством закону надто послабшають.
Дискусія на цю тему — з перервами — йде вже давно. Останнім часом вона спалахнула з новою силою через успіхи в економіці, яких досягають автократичні режими в країнах, багатих на природнi ресурси. Не так давно в інтернет-виданні American.com з’явилася стаття, в які економічні показники зіставляються з мірою політичної свободи та дотриманням громадянських прав у різних країнах.
Виходить, що за останні 15 років середньорічні темпи економічного зростання в країнах, якими правлять деспоти, становлять 6,8% — це в два з половиною рази перевищує відповідний показник для країн, де існує політична демократія. Авторитарні режими, які лібералізували в останні десятиріччя економіку, але продовжують обмежувати демократію, або не допускати її розвитку — як приклад можна назвати Китай, Росію, Малайзію і Сингапур — в економічному плані демонструють кращі результати, ніж більшість розвинених і країн, що розвиваються, в яких існує значний ступінь політичної та індивідуальної свободи.
Було б безглуздо заперечувати, що диктаторський режим здатен досягти чималих успіхів в економіці. Незалежно від політичного ладу усунення частини бар’єрів на шляху підприємницької діяльності, інвестицій і торгівлі, а також певні гарантії прав приватної власності створюють сприятливу економічну кон’юнктуру. Саме до такого результату призвели реформи Франсіско Франко в Іспанії або Лі Кван Ю в Сінгапурі в 1960-х рр., Ден Сяопіна в Китаї в 1970-х, Аугусто Піночета в Чилі в 1980-х, і аналогічні кроки, що робились у різний час в інших країнах.
Однак це лише частина картини. Із 15 найбагатших країн світу 13 належать до числа ліберально-демократичних держав. Дві інші — Гонконг, особливо зона Китаю, чиї жителі користуються значно більшими громадянськими свободами, ніж решта населення країни, і Катар, де гігантські нафтогазові запаси і крайня нечисленність населення обертаються високим прибутком на душу населення.
Усе це говорить про те, що в довгостроковій перспективі найбільш важливими передумовами економічного процвітання є стабільність і впевненість. У Іспанії, яка вважається еталоном економічного успіху в останні десятиріччя, рівень добробуту з 1985 р. подвоївся, однак за останню чверть століття вона жодного разу не демонструвала темпів зростання на рівні китайських. Аналогічним чином, обсяг ВВП США з 1940 р. збільшився в 13 раз, але й там показники зростання були незрівнянні з «азіатськими».
Коли «середовище проживання» економіки залежить від інститутів, а не від волі диктатора або партії, стабільність і впевненість, що виникають, породжують ті самі довгострокові результати, які ми визначаємо поняттям «розвиток». Можливо, саме цим пояснюється той факт, що після відходу Піночета Чілі досягла більш вражаючих результатів в економіці, ніж за роки його правління. Крім того, не варто забувати, що економічні успіхи диктаторських режимів багато в чому залежать від технологій, створених у країнах, де за політ творчої фантазії вам не загрожує в’язниця.
Інша причина, з якої країни з диктаторськими режимами обганяють за темпами зростання ліберально-демократичні держави, полягає в тому, що багато які з останніх уже досягли високого рівня розвитку. Коли країна починає рухатись уперед, вільні потужності та нереалізований потенціал дозволяють їй рухатися швидше за розвинені країни. Більш того, якщо врахувати, що на середні економічні показники для групи невільних країн величезний вплив чинить Китай, її випереджальні темпи зростання в порівнянні з ліберально- демократичними державами не здаватимуться такими вже й дивними.
Насправді останні цілком здатні конкурувати з диктаторськими режимами навіть у короткостроковій перспективі. Так, в Індії, що займає за темпами економічного зростання одне з чільних місць у світі, існує ліберально-демократичний лад. Те ж саме можна сказати про Перу, де середньорічне зростання становить 7%. Звичайно, демократія в цих країнах ще недосконала. Але досягнуті ними успіхи наочно свідчать про те, що вибори, свобода слова і зборів цілком сумісні з динамічним розвитком економіки.
З етичного ж погляду відносний добробут, досягнутий в умовах диктатури, перетворюється на палицю з двома кінцями — він дає полегшення людям, які зазнають пригноблення в інших сферах, але одночасно служить аргументом, щоб зволікати з політичними реформами до нескінченності.
Дві речі, проте, очевидні. По-перше, як показує історія, поєднання політичної, громадянської та економічної свободи є кращою гарантією постійного зростання добробуту, ніж капіталістична диктатура. По-друге, існують наочні приклади, — досить пригадати Португалію та прибалтійські держави — коли недостатньо розвиненим країнам вдається за рахунок політичної свободи створити атмосферу стабільності й упевненості. Вони переконливо спростовують тезу про те, що економічна «зрілість» країни має неодмінно передувати її «дорослішанню» в плані політичних і громадянських свобод.
