Історія з відставкою мера Москви Юрія Лужкова з усім, що довкола неї було накручено, надзвичайно цікава й повчальна. Вона багато говорить про нашу політичну систему, її устрій і персонажів, які її втілюють. Почнемо з того, що сама ця відставка — закономірне продовження послідовного демонтажу губернаторів-важкоатлетів, що розпочався минулої осені зі свердловського Едуарда Росселя й татарстанського Мінтімера Шаймієва, практично останній акт цієї драми. При цьому, обставини звільнення мера й загострення пристрастей, що його супроводжували, були безпрецедентними. Проте й місце Москви в політичній і фінансовій системі теж унікальне: якщо раніше серце, голова й гаманець Росії були в різних місцях, то зараз усе це зосереджено в Москві. Звідси й украй високі ставки в грі.
Сезон політичного полювання на губернаторів-важкоатлетів відкрився недавно й дуже скоро закривається. Ще рік тому без Лужкова «Єдина Росія» не могла б показати безпрецедентно високих результатів на виборах до Мосміськдуми. А після виборів 10 жовтня почнеться безпосередня підготовка до виборів федеральних — парламентських і президентських. Лужков, який пережив уже не одне полювання, чудово це розумів і прямо заявляв про те, що без нього ЄР високих результатів у Москві не отримати. Розуміла крайню обмеженість часу й інша сторона, яка абсолютно очевидно грала на загострення. Щодо персонального складу цієї «іншої сторони» можна будувати різні припущення. Очевидно, що це був певний ситуативний союз антилужковських сил, а не просто якийсь умовний «президент Медведєв».
Зауважимо, що атаки на московського мера мали місце вже багато разів — і досі Лужкову вдавалося відбиватися. Частково тому, що якщо з метою усунення Лужкова могли об’єднати зусилля всі або хоча б більшість впливових бізнес-політичних кланів, то з приводу кандидатури нового мера досягти згоди між ними практично неможливо. Важливо й те, що з кожною відбитою атакою Лужков слабшав, розплачуючись за збереження посади якоюсь частиною влади. Відповідно, фігура московського мера зараз — це бліда копія того, чим вона була, скажімо, десять років тому. І коли експерти, будуючи припущення про наступного мера, перебирають лише політиків першого ряду, вони ризикують помилитися.
Потрібен політичний натураліст Біанки, щоб розшифровувати складне переплетення слідів і знаків останніх двох місяців, коли боротьба за усунення мера пішла по висхідній. Це й ініційований СКП скандал довкола Олександра Рябініна. Це й скандал довкола земель «Інтеко»-Батуріної. Мабуть, у цьому ж ряду публікація російським «Форбсом» рейтингу родинних кланів з Лужковим-Батуріною на чолі списку. Тут і виявлене Кремлем роздратування в зв’язку з відсутністю Лужкова в Москві в гарячі літні дні (за наявності тандему!) та прилюдна суперечка з цього приводу. Нарешті, це серія телезалпів по всіх основних каналах.
Заяви самого Лужкова, як і явно інспіровані ним публікації на свій захист, породжують сумніви в адекватності реакцій мера та сприйняття ним політичної ситуації. Чого лише варта поява в розпал пожеж розповіді-притчі про благородного красеня-лося й пару чиновників-невдах середньої руки, які безуспішно намагалися його заарканити! Або мера зрадило політичне чуття, або він був неправильно інформований, а то й спровокований.
Лужков, чинячи опір тиску Кремля, мобілізував усі свої наявні сили, й виявилося, що вони в нього вельми невеликі. Це московське відділення «Єдиної Росії» та Мосміськдума, цілком контрольовані мером, а також ветеранські організації й літні комуністи, зокрема, Геннадій Зюганов. Що стосується перших двох, то виявлена ними згуртованість довкола мера — результат насамперед відсутності виразних сигналів зверху. Ніхто з них не готовий йти за Лужковим, мов за скіфським вождем, у могилу, але поки федеральне керівництво — партійне й урядове — мовчало, вони готові були виступити на захист нинішнього лідера. Тепер вони, швидше за все, так само солідарно підтримають нового начальника.
Важливою, але при цьому абсолютно недієздатною фігурою в конфлікті виявилася «Єдина Росія» — партія, де Лужков числиться серед батьків-засновників. Якщо спочатку партійні боси ще надували щоки й говорили, що в усьому розберуться, то потім вони остаточно знітилися. А варто було президентові відмовити Лужкову в довірі, вони почали говорити про помилки, яких він припустився. Чи це не демонстрація цілковитої несамостійності й неспроможності так званої «партії влади»?
Відправити мера у відставку не фокус. Важко знайти йому заміну. Кандидат на місце Лужкова має відповідати щонайменше трьом головним вимогам. Це 1) відсутність амбіцій або неможливість їх реалізації (вік, непублічність, інші обмеження); 2) відсутність прямого зв’язку з якимось із головних кланів-конкурентів; 3) знання московської політичної машини, здатність у короткі терміни опанувати важелі управління. Із тих фігур, що зараз активно обговорюються, цим умовам не відповідає практично ніхто, хіба що нижегородський губернатор і колишній віце-мер Москви Валерій Шанцев. Утім, розподіл посади голови міста на власне мера та прем’єра московського уряду може допомогти вирішити проблему: по-перше, щодо пари лідерів легко досягти компромісу між основними елітними кланами; по-друге, головою уряду за такого розкладу можна призначити людину з команди Лужкова, того ж таки Ресіна, який і забезпечить спадкоємність влади. У будь-якому разі виглядає так, що наступний мер буде, швидше, місценаглядачем, ніж новим господарем міста, який приходить надовго.
Хто виграв і хто програв у результаті? «Викриття» Лужкова лягають певною загальною плямою на владу в цілому, як, до речі, й на Путіна, за всієї його дистанційованості від конфлікту, як на реального голову цієї влади. Медведєв поки, швидше, не програв, ніж виграв. Він міг би програти, якби Лужков залишився на посаді, а виграти може, якщо наступним мером буде його кандидат, що вкрай малоймовірно. Поки не оголошено нового мера, не зрозуміло, чи виграв якийсь із кланів. Реальної конкуренції між Путіним і Медведєвим як старшим і молодшим партнерами по владі немає й бути не може — надто різними є їхні вагові категорії, — але неузгодженість дій очевидна. Припущення, що Путін швидше благоволив до московського мера, виглядають дуже перебільшеними. Утім, мабуть, Путіну було б зручніше зберігати Лужкова як місценаглядача, вимушеного постійно демонструвати свою лояльність і корисність, ніж шукати йому таку заміну, яка не порушить політичного балансу сил між основними кланами у владі.
Що буде далі? Із самим Юрієм Михайловичем, мабуть, нічого — ні поганого, ні доброго. Якщо, звісно, він не закусить вудила, чого теж не можна виключити. Йому, мабуть, удасться зберегти значну частину власності: по-перше, так легко гарантувати поступовий перехід влади в нові руки, а по-друге, аж надто вся це брудна білизна в центрі політичної системи й зачіпає безліч інтересів, щоб її ворушити. Що стосується боротьби за «лужковський спадок», то, по-перше, вона йде вже давно й спадок уже частково поділено, а по-друге, навряд чи зараз Кремль дозволить їй різко посилитися.
Із Лужковим йде ціла політична епоха. Ми спостерігали, мабуть, останній сплеск публічної політики й жорсткої конкуренції в рамках нинішньої російської політичної системи. Проте чи надовго вона переживе лужковську — велике питання.
