Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Діти французів

27 червня, 2007 - 00:00

Однією з дивовижних рис Франції, яка обрала Ніколя Саркозі своїм новим президентом, і яка зараз готова дати його політичним союзникам сильний парламентський мандат, є суміш оптимізму в особистому житті та суспільного песимізму.

Візьмемо такий приклад: Франція має найвищий рівень народжуваності в Європейському Союзі (трохи менше двох дітей на одну жінку), випереджаючи навіть швидко зростаюче населення Ірландії. Звичайно, лише високого рівня народжуваності недостатньо для того, щоб зберегти сьогоднішню чисельність населення Франції, але вона перебуває в набагато кращому становищі, ніж її європейські сусіди, й може майже дорівнятися у цьому до США. Проте, незважаючи на це, опитування громадської думки «Євробарометр» неодноразово показують, що з усіх європейців французи найбільш песимістичні, коли йдеться про майбутнє їхньої країни. Як може бути, що люди, які настільки песимістично налаштовані щодо свого спільного майбутнього як нації, можуть так упевнено будувати своє особисте майбутнє в своїх родинах?

Дійсно, після десятиріч невдалих спроб уряду скоротити масове безробіття, сьогодні вважається, що французи відійшли від політичного життя, щоб сконцентруватися на особистому житті й дозвіллі. Музеї, садівництво, різного виду клуби процвітають сьогодні у Франції. Приватні асоціації, схоже, розширяються там, де політичні партії та профспілки втрачають своїх членів.

Але якщо французи повернулися спиною до громадської сфери життя, як тоді пояснити рекордно високу участь у недавніх президентських виборах, коли понад 85% виборців проголосували в обох раундах? Як можна пояснити пристрасті, викликані передвиборною кампанією й самим Саркозі, включаючи підтвердження його перемоги під час парламентських виборів?

Схоже, політичний запал ще не охолов на батьківщині Руссо та Дантона. Так що правда, мабуть, полягає в чомусь іншому: французи не втратили надію на політику, вони просто чекають на справжнього лідера.

Можна навіть сказати, що французи ніколи не зможуть повірити, що держава не володіє достатньою владою — глобалізація чи неглобалізація. Французи все ще чекають більш великих справ від свого уряду, ніж від інтегрованої Європи чи безмежного світу.

Так, французи — непоправні любителі держави загального добробуту (і не лише вони). І Саркозі, схоже, інстинктивно це розуміє. Його програма спрямована на внутрішню лібералізацію — збільшення тривалості робочого дня, скасування спеціальних пенсійних режимів для певних професій, збільшення стимулів для роботи й накопичення багатства. Але в ній також простежується прагнення забезпечити захист від наслідків глобалізації, що, мабуть, означатиме підтримку єдиної сільськогосподарської політики ЄС, скептицизм щодо подальшої лібералізації торгівлі й бажання поліпшити економічне управління ЄС.

Проте саме тому, що вони піклуються про майбутнє своїх численних дітей, французи набагато більш прихильно налаштовані щодо деяких мудрих реформ, ніж звичайно вважають багато які коментатори (і політики). Середня й вища освіта недаремно перебуває на самому верху списку справ нового уряду, нарівні із заходами, покликаними примусити державу заохочувати підприємництво та посилити динамізм економіки — таким як, наприклад, державні гарантії для житлового будівництва й початку нового бізнесу, і фінансові знижки для інвестицій до малих підприємств.

Франції також відчайдушно необхідна перевірка того, як насправді йде справа з її сьогоднішнім культурним різноманіттям. І ніхто не повинен забувати, що, незважаючи на передвиборні заяви та його видиму непопулярність серед багатьох іммігрантів, Саркозі сам є сином іммігранта та прихильником сміливої політики, спрямованої на ліквідацію расової дискримінації. Більше того — призначення жінки північно-африканського походження на посаду міністра юстиції зробило це явним із самого початку.

Більшість французів розуміють, що їхній суспільний простір — ринок праці, робота, забезпечення житлом і освітні установи — роз’їдає дискримінація. Убоге передмістя французьких міст, сумнозвісні banlieues примушують ідеал «братства» звучати як образу. Головним завданням Саркозі буде відкрити зсередини всі двері для дітей тих, хто, подібно до його батька, іммігрував до Франції.

Так що не помиляйтеся. Ніколя Саркозі був обраний не для того, щоб допомогти Франції пристосуватися до ілюзорної глобалізації. Його завдання набагато складніше: він повинен привести суспільні інтереси Франції у відповідність із особистими пристрастями її громадян.

Жан-Поль ФІТУССІ — професор економіки при Sciences- po і президент французької Обсерваторії економічної кон’юктури (OFCE) в Парижі. Елої ЛОРАН — старший науковий працівник OFCE.

Жан-Поль ФІТУССІ та Елої ЛОРАН. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 
Рубрика: