«Ліберія» походить від красивого, але досить дорогого слова «ліберті» — воля. Воля ніколи не була дешевою, тим більше там, де вона залишається тільки умовною. Світ, у якому стільки насильства, ніколи не зможе стати по-справжньому вільним, а тому війна залишатиметься єдиною реальною грою для дітей, у яку вони грають від самого народження.
Середній вік ліберійського вояка (тут їх називають ребалами, що в перекладі означає повстанець, грабіжник, бандит) — 18 — 20 років. Але трапляються й такі, про яких інакше, як дитина, сказати не можеш. Тих, хто тримає в руках автомат, ніхто не сміє назвати хлопчиком, дитям (це образа для нього) — тільки молодим чоловіком. Військові звання, отримані за бойові заслуги, вражають.
На відміну від нашої армії, де за умови дотримання строків присвоєння та наявності відповідних посад звання генерала можна отримати через 20 — 25 років бездоганної служби, тут, у Ліберії, вже сам вік є бездоганним аргументом для його присвоєння. Зустріти 25-річного генерала в натовпі молодиків — не проблема. Більшість із них — це вуличні авторитети, які свого часу спокусились на невелике грошове заохочення (50 американських доларів). Проте мало хто з них наведе аргументи своєї «боротьби»: я за свободу, Ліберію, вільну від... і ось тут настає пауза.
Більшість iз тих, хто нещодавно поливав кулями столичні будівлі, сьогодні не в змозі чітко висловити, за що ж він все ж таки боровся. Війна стала доволі вигідною ширмою для тих, хто має одне-єдине прагнення — збагатитись. Хай навіть і за рахунок ще не народжених дітей. Уявіть собі, 14 років громадянської війни. Ті, хто народився на її початку, сьогодні складають основу ополчення та, звичайно, не уявляють собі життя іншого — мирного. Та й навіщо, коли маєш автомат і з його допомогою можеш доволі непогано прогодувати себе. Це теоретично, хоча практика більш вражаюча. Коли розпочала роботу так звана програма ДДРР (демілітаризація, демобілізація, роззброєння та реабілітація), в спеціально обладнані табори для екс-комбатантів пішли діти. За кожну здану одиницю зброї її власник отримує 150 доларів США. Здебільшого — це старі АКМи та гранатомети. Трапляються й зразки сучасної зброї, як правило, американської. Що ж тут дивного. Алмази в обмін на зброю — воюємо, а коли приходить ООН і пропонує мир, міняємо зброю на гроші та продовольство. Разом із тим основні запаси залишаються на руках. У разі невиконання вимог, висунутих лідерами, ребали погрожують знову розпочати те, що ніяк не вкладається в наші мирні плани — братовбивчу війну.
Разом з тим, існує позитивна динаміка. За сім мирних місяців число тих, хто прагне спокійного життя, побільшало. Екс-комбатантам після процедури роззброєння пропонують навчання різним спеціальностям. Як правило, це будівельна сфера, різнопланові комп’ютерні курси. Реабілітація передбачає психологічні тренінги та адаптаційні заняття, мета яких — зменшити агресивність, навчити жити й мирно вирішувати проблеми.
Мимоволі ловиш себе на думці, а чи не винуватий світ у тому, що мир для когось є нездійсненною мрією, а для когось війна — просто дитячою війною? Діти мають здатність виростати, але від того, в яких умовах це відбувається, залежить майбутнє їхньої країни — країни з мелодійною назвою Воля. Саме для того, щоб воно було безхмарним, присутній у Ліберії п’ятий місяць поспіль 56-й окремий вертолітний загін Збройних сил України. За цей час українські вертолітники здійснили близько 1100 вильотів із загальним нальотом понад 1300 годин. Перевезено понад 2400 пасажирів та більше 35 тонн вантажу. Українські Мі-24 в першу чергу потрібні місії ООН як демонстративний засіб сили, що є досить важливим елементом встановлення спокою в країні, в якій щойно закінчилася громадянська війна. Але загалом спектр завдань, які виконують українські вертолітники, досить широкий. Усі польотні завдання — патрулювання визначених районів, супровід конвоїв, перевезення пасажирів та вантажу — визначаються безпосередньо місією ООН.
