Заступник директора Московського центру Карнегі Дмитро Тренін вважає, що ефективну політику щодо Ірану можна розробити лише на основі припущення, що він — раціональний гравець. Чому публікація останніх «Аналітичних оцінок розвідувальних служб» змінила тональність дискусії з іранського питання? Чому тегеранські клерикали, можливо, готові назавжди відмовитися від своїх ядерних планів у обмін на прямий контакт із США? Як змінився політичний ландшафт у Росії за останні тижні? Про це в інтерв’ю американському виданню російського експерта.
— Ця публікація дозволила розширити спектр точок зору. Думаю, сенс цієї дискусії не в технічних питаннях як таких, а в тому, що ці технічні питання можуть стати основою для підвищення рівня стратегічних розробок щодо Ірану. Я не американець і, будучи іноземцем, можу лише зауважити: на мою думку, увагу треба зосередити не на тому, що робить Іран, а на політиці самих США. Мене вражає, що люди без кінця обговорюють те, що робить Іран, не приділяючи належної уваги, за всієї моєї поваги, тому, що треба зробити Сполученим Штатам. Іншими словами, вони готові віддати ініціативу Ірану, замість перехопити її.
— Як за кордоном розглядають останні «Оцінки»?
— Гадаю, у нас вважають, що розвідувальне співтовариство, якому неабияк перепало за Ірак, вирішило не припуститися, як воно вважає, ще однієї серйозної помилки. Йдеться про те, що деякі дурні з адміністрації можуть переконати президента, що йому слід «закінчити справу» й не передавати іранське питання як спадщину наступникові. Але це лише те, що можна роздивитися, перебуваючи за декілька тисяч миль від Вашингтона.
— Якщо Іран, як зазначається в «Оцінках», припинив свою військову ядерну програму 2003 року, чи не доводить це ефективність санкцій і тиску з боку міжнародного співтовариства? І як це позначиться на долі санкцій проти Ірану?
— Гадаю, санкції ефективні до певного моменту. Санкції — це інструмент, здатний донести до адресата деякий посил. Іран мав потребу в такому «посилі» з боку світової спільноти — й не лише Сполучених Штатів. Той факт, що не лише США та їхні європейські союзники, але подеколи також Росія й Китай об’єднують зусилля в Раді Безпеки ООН, висловлюючи невдоволення політикою Ірану — це сигнал, який останній не може ігнорувати. Хоча світова «Велика п’ятірка» розходиться з багатьох питань, в одному вона явно виступає з єдиних позицій: Іран не має володіти ядерною зброєю.
Наразі, однак, у Пекіні й Москві, на мій погляд, виникло відчуття, що «Аналітичні оцінки розвідслужб» дають їм свого роду індульгенцію. Китайці зацікавлені в іранській нафті. Росіян цікавлять іранський газ і цивільна ядерна програма. Росіяни й китайці, безсумнівно, використовують висновки «Оцінок» як аргумент, що Іран швидше нагадує раціонального гравця, а не божевільного, що рветься до бомби, незважаючи ні на що.
— Але Іран не припинив виробництво розщеплюваних ядерних матеріалів. Про що, на вашу думку, це свідчить?
— Не думаю, що в Тегерані вже ухвалене остаточне рішення відмовитися від розробки ядерної зброї. На мій погляд, для іранських керівників це питання залишається відкритим. Але я абсолютно впевнений, що вони мислять набагато раціональніше, ніж заведено вважати. І знову ж таки, можна не погоджуватися з політикою, яку вони проводять, і з чималою підставою стверджувати, що вона має дестабілізуючий характер. Але цю політику не можна назвати ірраціональною. Для досягнення своїх цілей Іран використовує інструменти, які має. Чесно кажучи, я вважаю: виробити ефективну політику щодо Ірану можна лише на підставі припущення, що він — раціональний гравець.
— Чи посилили висновки «Оцінок» позиції прихильників «жорсткої лінії» в Тегерані?
— Я б сказав, що тут є певний парадокс. У короткостроковій перспективі — так, прихильники «жорсткої лінії» можуть сказати: «Ми перемагаємо». Вони можуть сказати «ці хлопці — слабаки» або «ці хлопці повертаються на колишні позиції». Але якщо в кінцевому результаті Іран почне діалог із Заходом, це неминуче укріпить більш ліберальні, помірні сили всередині країни. З другого боку, конфронтація між Іраном і Заходом зміцнює саме елементи, що дотримуються жорсткої лінії. Діалог з великою ймовірністю додасть помірності внутрiшньо- й зовнішньополітичному курсу Ірану. При цьому я, звісно, не маю на увазі, що Іран почне підтримувати американську політику в регіоні. Мати з ним справу завжди буде непросто.
— У своїй статті ви стверджуєте, що зміна режиму в Ірані можлива лише зсередини. Якою є ймовірність, що це станеться в недалекому майбутньому?
— Зміна режиму в Ірані станеться не революційним шляхом. Вона набуде форму ерозії чинної сьогодні системи влади. Я не стверджую, що ця зміна влади приведе до затвердження в Ірані демократичного ладу за західним зразком. Але достатньо порівняти нинішню Росію й Радянський Союз.
Чим віддаленішою є перспектива, яку ви розглядаєте, тим вищими є шанси на зміну режиму. За 20 років відвертість зовнішньому світу може зіграти важливу роль, особливо в Ірані. У цій країні існує міський середній клас. Усі ці речі приховані за чорною паранджою ісламського фундаменталізму, але вони існують. Іранці вважають, що їхня країна займає у світі ізольоване становище. Щойно в Брюсселі в мене відбулася цікава бесіда з одним іранським вченим. Він сказав: «Ми нікого не вважаємо своїм стратегічним партнером. Сполучені Штати наразі — наш політичний противник. Росія й Китай мають власні інтереси. Якщо в цих інтересах буде покинути Іран у біді, вони так і зроблять. Ми не розраховуємо, що Москва або Пекін нас виручать». Іран — не Радянський Союз: його представники не завжди дотримуються «лінії партії» в розмовах з іноземцями. З ними можна вести дискусію, а погоджуватися чи ні — інша річ.
— Якщо США вирішать налагодити контакт з Іраном, що їм треба зробити, аби продемонструвати серйозність своїх намірів, і що у відповідь має продемонструвати Іран?
— США повинні дати зрозуміти Ірану, що вважають його великою державою в регіоні й визнають наявність у нього законних інтересів. Тому, проводячи політику щодо таких країн, як Ірак і Афганістан, Сполучені Штати мусять консультуватися з Іраном. Йдеться не про вплив Тегерана на ті чи інші кроки США, а про те, що у своїй політиці Америка має враховувати іранські інтереси. Іран давно має налагоджені зв’язки з шиїтами в Іраку. І вони нікуди не подінуться. Іран має інтереси в західних провінціях Афганістану. І США не можуть просто вдавати, наче всього цього немає.
Іран треба запевнити, що США не замишляють війну або зміну режиму. При цьому відмова від застосування сили не означає, що Америка не може її застосувати, якщо обставини зміняться.
— Якщо США серйозно почнуть проводити політику взаємодії з Іраном, як це позначиться на відносинах Америки з іншими країнами регіону?
— Деякі країни й надалі проситимуть Америку про підтримку. Не знаю, наскільки стабільним є правлячий режим Саудівської Аравії в довгостроковій і навіть середньостроковій перспективі. Важко сказати, що станеться в Пакистані в тій же середньостроковій перспективі. Йдеться про дуже неспокійний регіон. І мені в цьому неспокійному регіоні Іран бачиться певним острівцем стабільності. Він існує з незапам’ятних часів. І Іран, на відміну від Аль-Каїди, — це держава. З державами справу мати значно легше, ніж зі структурами, подібними до Аль-Каїди. Заглядаючи наперед, можна сказати, що наступному президенту США знадобиться партнер у регіоні — не обов’язково союзник, не обов’язково навіть друг. Але партнер — безсумнівно. І Іран може стати одним з таких партнерів.
— У серпні вийшла ваша книжка «Правильно зрозуміти Росію». Перебуваючи в Москві, що ви можете сказати про зміну політичного ландшафту в країні за останні тижні?
— Думаю, ми стаємо свідками серйозних змін у конституційному устрої — переходу від режиму одноосібної влади до регентства. Вважаю, що Дмитро Медведєв виграє вибори вже в першому турі й почне «вростати» в роль президента. Путін сприятиме цьому процесу, гарантуючи при цьому продовження політичного курсу, який він розробив. Думаю, найближчі два роки нагорі діятиме тандем — президент і Путін. Не думаю, що з боку Путіна все це — лише прийом, який дозволяє повернутися в Кремль через півроку, рік або два. Він може це зробити, якщо Медведєв провалиться як президент. У будь-якому іншому разі Путін, на мій погляд, допомагатиме Медведєву. Путін — авторитарний, але відповідальний правитель. Він хоче, щоб побудована ним система збереглася й продовжувала еволюціонувати. Путін чітко розуміє: залишившись на посаді президента, він майже напевно занурить країну в застій і перетвориться на нового Брежнєва, а цього він не хоче. Він сьогодні працює на «підручники історії». Решта — все, чого можна побажати, — в нього вже є. Його прагнення — увійти в російську історію як одна з видатних постатей. І це пред’являє до його дій особливий рахунок.
