У Росії більш ніж протягом тисячі років не було жодного успішного реформатора. Не ростуть. Якщо, звісно, під реформами розуміти не масове радісне, під оплески, зґвалтування в загальнонаціональному масштабі — тут якраз мали місце успіхи, й чималі, — а, наскільки це можливо, безкровне переведення країни зі звичної колії агресивних комплексів та месіанських фантазій на рейки нормального природного розвитку.
Ніколи не виходило. Або вбивали «вдячні» громадяни, або просто не виходило нічого, або і те й інше.
Але ХХ сторіччя перетворило Росію на країну, просто активно протипоказану для реформаторів.
О. Герцен, один із найбільш проникливих і глибоких російських політичних мислителів, у середині ХIХ сторіччя сказав: «Деспотизм чи соціалізм: вибору немає». Навіть йому не могло спасти на думку, що обидві ці «радості» бувають у одному флаконі.
70 років різноманітного, послідовного і безжалісного негативного добору принесли не лише демографічні, а й генетичні плоди. У результаті блискучого соціального експерименту вдалося створити нову людину. Людина, яка не хоче працювати, свято вірить у золоту рибку, ненавидить тих, хто пропонує змайструвати вудку і відчуває одне, але полум’яне бажання — забратися якомога вище, так високо, щоб увесь світ бачив її зад, і звідти, з цієї чудової, немислимої височини, на всіх на... Цей підсумок слід визнати вищим досягненням Радянської влади і особисто т. Сталіна як найбільш яскравого її виразника.
Б.М. Єльцин винен лише в одному: він дав надію на одужання. Він дав її нам тричі.
1991-го, коли заліз на танк.
1993-го, коли роздавив гадину.
І 1996-го, коли з третім поспіль інфарктом танцював на сцені.
Він дав нам надію, бо сам вірив. Вірив всією міццю своєї особистості, з гарячковістю новопосвяченого вірив у чари демократії, в рятівну функцію вільного слова, в цілющі властивості ринку.
Він не мстив політичним опонентам, та й просто смертельним ворогам. Він не обмежував журналістів. Йому на думку не спадало турбуватися на своєму посту про щось, пов’язане з особистим збагаченням. Він був справді вищим за все це.
Але не допомогло. Ніщо б не допомогло. І ніхто!
Сіра армія радянської номенклатури, єдина реальна сила в країні, на чолі зі своїм передовим загоном — органами ДБ — мала здобути доступ до власності. Вона до цього прагнула, як Чорний Володар до кільця Всевладдя, і з тієї ж причини: лише власність робила її владарювання абсолютною та безмежною.
Це солодка брехня, що завжди є порятунок. Порятунку немає. Але Єльцин цього не знав. Він вірив, що порятунок є. І вселив це нам. І глибою став на дорозі природного ходу подій. Всі 90-і, десять років, він стримував цей хід. Хід нашої історії.
Хто-небудь зміг би більше?
Незручно
Чию пам’ять увічнювали своїми указами Б. Єльцин, В. Путін, Д. Медведєв
Б. Єльцин: Ольги Берггольц; Булата Окуджави; Петра Григоренка; Георгія Свиридова; Інокентія Смоктуновського.
В. Путін: генерала Вадима Матросова, котрий командував прикордонними військами КДБ СРСР; десантників, які загинули 1 березня 2000 р. в Аргунській ущелині; Екіпажу атомного підводного крейсера «Курск»; Дмитра Лихачова; Анатолія Собчака; Ахмата Кадрова.
Д. Медведєв: Олександра Солженіцина, Єгора Гайдара.
«Скажи мені, чию пам’ять ти шануєш, і я скажу, хто ти».
Показово, але за майже чотири роки від дня смерті Бориса Єльцина ні Путін, ні Медведєв не видали указів щодо увічнення пам’яті першого президента нової Росії. Тим самим вони ще раз показали всім, наскільки іншим, аніж до Собчака, Кадирова, Солженіцина, Гайдара та інших, є їхнє ставлення до Єльцина. Настільки чужим і небезпечним для них він був за життя. Настільки іншим та, як і раніше страшним, він залишається для них навіть зараз. І тому вони так бояться бодай трохи частішої згадки його імені й сьогодні.
Коли чимось і варто завдячувати тандему, то саме цим — їхнім тандемним підходом до увічнення пам’яті. Їхнім незалученням Єльцина до кола «своїх». Розумінням того, що Борис Єльцин був людиною іншого поля та іншого масштабу. Відчуттям, що в колі «своїх» і їм, і йому було б не дуже зручно.
