Благородні ідеї «гуманітарної інтервенції», або «примусу до миру», у світовій політиці артикулюють уже не одне століття. Але на практиці вони неминуче програють власним інтересам або профануються подвійними стандартами. А їхні оракули або зраджують своїм принципам, або через принциповість зазнають особистого політичного фіаско.
Рівно вісім років тому, в серпні 2000 року, британська дипломатія вустами свого керівника — державного секретаря Великої Британії в закордонних справах та у справах Співдружності Робіна Кука — проголосила, що національний суверенітет більше не повинен ставати на заваді «гуманітарному втручанню». І Робін Кук доводив це на прикладі подій в Косово роком раніше — він був найактивнішим прихильником бомбардування Югославії (тоді у Приштині після введення військ НАТО я бачив, як косовські албанці розмальовували стіни прізвищами трьох, як вони вважали, «визволителів» — Клінтона, Кука і Фішера).
«Гуманітарне втручання», «застосування або погрозу застосування силових заходів» Кук доводив необхідністю недопущення геноциду, оскільки масові порушення гуманітарних законів або злочини проти людства більше не підпадають тільки під внутрішню юрисдикцію держави. «Недостатньо спостерігати, як «блакитні шоломи» ООН стоять осторонь у той час, як відбуваються акти нелюдської жорстокості. Ми не можемо допустити другої Сребрениці», — виголошував Кук. Позаяк «погроза накласти вето двома постійними членами Ради Безпеки ООН — Росією та Китаєм — унеможливила дії ООН у Косово, в цих виняткових обставинах наше втручання, яке ми здійснили за допомогою НАТО, було повністю виправдане», — стверджував британський міністр.
Робін Кук на пропозицію Генсека ООН Кофі Аннана подискутувати на тему реформи ООН запропонував «шість принципів керування гуманітарним втручанням», коли «за певних обставин воєнні дії є виправданими та необхідними». По-перше, силове втручання застосовується тільки після того як усі запобіжні заходи зазнали невдачі. По-друге, збройні сили повинні використовуватися лише у крайньому випадку, доки не вичерпали себе такі засоби втручання, як посередництво, санкції, місії спостерігачів («як у Грузії», наводив приклад Кук), міжнародний осуд. По-третє, безпосередня відповідальність за припинення насильства лежить на державі, в якій воно відбувається. І треба застосувати силу, якщо якась держава відмовляється припинити це насильство, або сама є причиною цього насильства. По-четверте, у випадку широкомасштабної гуманітарної катастрофи, яку певний уряд не бажає чи не може відвернути або, навпаки, активно сприяє її розгортанню, «немає практичної альтернативи використанню сили заради того, щоб врятувати людські життя». При цьому держава — член ООН не може посилатися на свої суверенні права. По-п’яте, будь-яке застосування сили має бути пропорційним досягненню гуманітарної мети і повинно здійснюватися у відповідності з нормами міжнародного права.
По-шосте, будь-яке використання сили має бути колективним. Жодна окрема країна не може залишити за собою право діяти від імені міжнародної спільноти.
Тоді могло здатися, що Кук підняв прапор, покинутий британськими лібералами ще у 1876 р., коли Вільям Гледстоун ініціював цілу кампанію за «європейську інтервенцію на Балкани», щоб припинити звірства турків у окупованій Болгарії. Але переможцем у тій дискусії виявився прем’єр і консерватор Бенджамін Дізраелі, адепт «реалізму в зовнішній політиці», який не тільки назвав Гледстоуна «брехуном» і «безпринципним маніяком», а й аргументував поблажливість до Османської імперії необхідністю протидіяти військово-політичній силі Росії: «Британські інтереси не повинні страждати від сумнівів, скільки людей загинуло, — 10 тисяч чи 20 тисяч».
І Робіна Кука через три роки після проголошення своїх «принципів гуманітарного втручання» спіткала така ж поразка, як і Гледстоуна. У 2003 р. вже як лідер лейбористської більшості у парламенті Кук виступив рішуче проти наміру уряду Тоні Блера воювати в Іраку. За іронією долі, Вашингтон і Лондон наполягали на війні точнісінько за куківськими «шістьома принципами». Навіть принцип «колективного використання сили» було дотримано, навіть з лишком і не без курйозів. У березні 2003 р. Білий дім повідомив, що антисаддамівська коаліція нараховує 48 держав світу, включно з Україною. У Києві тоді багато хто здивувався і навіть зажадав пояснень. «Як президентська адміністрація, так і МЗС України передало нам українське бажання вважати Україну членом коаліції», — не мигнувши оком відповів тоді американський посол Карлос Паскуаль (майбутній орденоносець від Кучми і реципієнт грошей Пінчука як керівника аналітичного центру «Брукінс інститьют»). А газета Washington Post помітила, що Білий дім заплутався з коаліціянтами. Бо в останній момент долучилося маленьке королівство Тонга. Натомість чомусь заявили про вихід із коаліції Соломонові острови, але в списку їх залишили. Британська газета Daily Mirror тоді поділила країни антиіракської коаліції на три групи: сліпі, куплені та налякані. Сліпі — це, наприклад, Японія та Голландія. До наляканих віднесли Туреччину. А от куплені — вся Східна Європа вкупі з Афганістаном та Ефіопією: «одним пообіцяли гроші, іншим — членство в НАТО».
Робіну Куку не залишалося нічого іншого, ніж гудити Вашингтон і Лондон за подвійні стандарти. Більш того, Кук, якого давно вже вважали головним конкурентом Блера на лідерство в партії, на знак протесту пішов у відставку з посади лідера парламентської більшості. Насамкінець він заявив: «Я чув, як говорять, що Ірак мав цілих 12 років, щоб роззброїтися, і що наш терпець урвався. Так, пройшло понад 30 років відтоді як резолюція Ради Безпеки ООН № 242 висунула вимогу Ізраїлю забратися з окупованих територій. І ми не виявляємо такого ж, як і у випадку з Іраком, нетерпіння з приводу впертої відмови Ізраїлю виконати цю вимогу». Тоді американська проізраїльська «Антидифамаційна ліга» прямо зажадала від Британії «викинути робінівкуків» із політики.
У серпні 2005 р. під час прогулянки у горах рідної Шотландії в Робіна Кука стався серцевий напад. Лікарі виявилися безсилими. Прем’єр Тоні Блер оголосив про «неймовірне горе не тільки у Британії, а й у багатьох інших частинах світу».
Робіну Куку не судилося вже побачити, як його добрі ідеї «гуманітарного втручання» застосує Росія в Грузії.
