IСТОРIЯ ЩАСЛИВЧИКА
Агім Гаші, як і більшість чоловіків у таборі для біженців
з Косово Стенковац-1 (Бразда) — одному із 9 таких таборів на території
Республіки Македонія, — цілими днями сидить у середині чи коло намету,
який «займає» його родина. Він не має змоги навіть палити, на відміну від
тих, хто має хоч якісь гроші — благодійні організації не видають біженцям
сигарет, починаючи з минулого тижня, їх можна лише купити на території
табору. Але в Гаші зовсім немає грошей — коли його виганяли з рідного дому,
він не зміг покласти до кишені жодного динара...
«Велике село Словія, в якому я жив, — переважно сербське
— розповів Гаші кореспондентові «Дня». — Але в ньому було 40 албанських
родин. У середині березня, за кілька днів до початку натовських бомбардувань,
нас вигнав із будинку наш сусіда — серб. Незадовго перед цим він вступив
до спецпідрозділу югославської поліції, який саме набирав добровольців.
І ось він із кількома товаришами прийшов до мене вночі в чорній масці з
автоматом у руках. Він сховав своє обличчя — але ж ми 20 років жили на
одній вулиці за чотири будинки один від одного. Я впізнав його голос, його
постать. Ми тільки встигли одягтися й вийти надвір, нічого не взявши із
собою, — як наш будинок запалав. Але зі мною повелися все ж ліпше, аніж
з іншими, — тієї ночі розстріляли 35 чоловіків- албанців з мого села. Я
можу назвати імена кожного з них». Після цього родина Гаші два тижні переховувалася
в лісі й лише потім змогла перейти македонський кордон...
Мозолясті руки Гаші, ще чорні від важкої селянської праці,
безсило складені на колінах. Він не має, що робити, і не знає, куди йти.
Втім, якби Гаші навіть і надумався б вийти кудись із Стенковаца, македонська
поліція, що охороняє табір, його б нікуди не випустила: біженцям заборонено
залишати табір. Гаші звик працювати з ранку до вечора в своєму господарстві,
звик відповідати за свою родину — зараз він не може робити, ані того, ані
іншого. «Ми хотіли б повернутися до Косово, але це можна буде зробити,
лише якщо воно стане вільним. Якщо ж Косово залишиться в складі Югославії,
то серби рано чи пізно вб'ють нас і наших дітей», — сказала мені Агімова
дружина. Гаші має досить віддалене уявлення про життя в Америці чи Німеччині
і, здається, просто боїться його. Але в те, що він зможе повернутися до
Косово, він вірить слабо. «Я годинами сиджу та думаю, думаю та шукаю виходу
і не знаходжу його», — каже Гаші. І мені здалося, що ще кілька тижнів такого
життя — і ця людина може збожеволіти або накласти на себе руки.
А тим часом Гаші — порівняно з багатьма його земляками
— просто щасливчик, якому безмірно поталанило. Адже його не розстріляли,
дружину не згвалтували — з її вух «лише» вийняли золоті сережки. Ніхто
з дітей не помер під час двотижневих поневірянь у холодному березневому
лісі. Ніхто не загубився, не потрапив до іншого табору чи взагалі до іншої
країни. У той самий день, коли родина Гаші потрапила до Стенковаца, вона
отримала «персональний» намет — їм не довелося вже в таборі кілька днів
спати просто неба, як багатьом із їхніх земляків. Утім, нині в таборі вже
кожний біженець має дах над головою. Полотняний... Гаші каже, що вони не
голодні, бракує тільки молока чи дитячого харчування для найменшенького.
Їм дали взуття навзамін розірваного в горах, і кілька ковдр, щоб підстелити
під себе і вкриватися. Але вночі все одно холодно.
Стенковац-1 — це намети, намети, намети, яким, здається,
немає кінця й краю. Я йшов між цими наметами й відчував хвилі горя та болю,
який вони випромінювали. Завернув до першого- ліпшого з них. І познайомився
з Гаші.
Минулої суботи, коли група українських журналістів відвідала
Стенковац-1, за інформацією комісії ООН у справах біженців, у цьому таборі
було 25568 вигнанців з Косово. У Республіці Македонія в цілому — 238340.
Загалом у сусідніх із Югославією країнах — 694840. У далекий світ — від
Туреччини до Ісландії та від Ізраїлю до Іспанії — на той час було вивезено
25964 біженці. Ще близько 300 тисяч вигнаних зі своїх домівок етнічних
албанців залишається в Косово. Отже, з 1,8 мільйона косоварів вигнанцями
стали понад один мільйон. Скільки вбито й померло в горах від голоду й
холоду — ніхто не може сказати навіть приблизно. Але рахунок іде вже не
на тисячі, а на десятки тисяч.
ЯК БУДУВАЛИ ТАБОРИ
«Найважчим днем була Страсна п'ятниця, — сказав українським
журналістам начальник штабу розміщеного в Косово інженерного підрозділу
британської армії майор Нік Ентоні. — За один цей день через македонський
кордон перейшло 12 тисяч біженців. Представництво Комісії у справах біженців
ООН у Македонії заявило, що воно не здатне ані розмістити, ані прогодувати
таку величезну кількість вигнанців, і звернулося по допомогу до розміщеного
в Македонії контингенту військ НАТО. І ми взяли на себе відповідальність
за біженців, зробили все можливе, щоб полегшити їхні страждання, забезпечити
їм хоч певною мірою прийнятні умови».
«Ще на початку року, коли почався наплив утікачів, уряд
Македонії згодився побудувати п'ять таборів на чотири тисячі біженців кожний,
— додав командир британських інженерних частин у Македонії полковник Джеф
Ніл. — Ніхто, власне, й не думав, що загальне число біженців до цієї країни
перевищить 20, ну, 30 тисяч. А тим часом на початку квітня лише за день
їх прибувало 10-20 тисяч. Люди спали на голій землі, бракувало хліба. Але
найпершим нашим завданням стало забезпечити їх питною водою. Адже багато
біженців буквально вмирали від спраги — на сербському боці кордону їх тримали
по кілька діб і весь цей час не давали ані їсти, ані пити. Ми справилися
з цим завданням — вже за кілька годин давали по 35 літрів води на годину.
У той же день, коли НАТО перебрало на себе відповідальність за табори,
до них було перекинуто 24 польові кухні — вояків НАТО було переведено на
сухий пайок — і вже за кілька днів ми змогли забезпечити триразове гаряче
харчування для всіх утікачів. Єдина проблема, яку ми досі не вирішили,
— дитяче харчування. В армійських запасах його просто немає. Наступною
проблемою стало створення каналізації в таборах — в іншому разі виникнення
епідемій було б неминучим. Отож, мої люди працювали без перепочинку по
30 годин підряд».
За тиждень НАТО передало відповідальність за табори міжнародним
і македонським неурядовим організаціям. Загальну координацію зусиль цих
організацій здійснює Комісія ООН у справах біженців, голова представництва
якої у Македонії Рон Редмонд повідомив українським журналістам, що «ситуація
поступово поліпшується». Насамперед, останніми днями потік біженців до
Македонії практично припинився (хоча, за даними розвідки НАТО, багато тисяч
косоварів і далі прагнуть перейти македонський кордон, але впродовж останнього
тижня сербські сили безпеки не дозволяють їм цього зробити). А до інших
країн щодня відлітає близько 2 тисяч біженців. Відтак, кількість їх у Македонії
не зростає, а зменшується.
Загалом умови існування в таборах залишаються, м'яко кажучи,
некомфортними. Але благодійні організації роблять і вже зробили дуже багато
для того, щоб ці умови поліпшити. Жителям же сербських міст, чиї будинки
зруйнували «високоточні» бомби НАТО, не допомагає практично ніхто.
«ВСI АЛБАНЦI ЖИВУТЬ IЗ ТОРГIВЛI НАРКОТИКАМИ ТА УТРИМАННЯ
БОРДЕЛІВ»
Саме так схарактеризував місце та роль албанської громади
в Македонії шофер таксі, який підвозив мене у Скоп'є. Спершу здалося, що
це висловлювання екстреміста, але численні бесіди з багатьма македонцями
із різних верств суспільства переконали кореспондента «Дня», що таке ставлення
до співгромадян албанського походження надзвичайно поширене у Македонії
і міжетнічні відносини в цій країні є вкрай напруженими. А наплив величезної
кількості біженців ще більше загострив ситуацію.
Македонія — найбідніша з республік колишньої Югославії
— має близько 2 мільйонів населення. І 23,7 відсотки з них, за офіційними
даними, складають етнічні албанці. Самі ж албанці переконані, що ця цифра
є применшеною, насправді їхня частка в населенні країни значно вища — принаймні
30 відсотків. Албанські родини зазвичай мають не менше трьох-чотирьох дітей,
у той час як македонські — по одному-двоє. Відтак, демографічні чинники
призводять до зміни етнічного балансу в країні. У деяких західних та північно-західних
районах Македонії албанці вже зараз становлять більшість населення.
Отож, багато хто в Македонії висловлює побоювання, що за
кілька років може постати питання про приєднання тих чи інших районів країни
до Албанії (тезу про загрозу створення «Великої Албанії» активно експлуатують
белградські мас-медіа, вплив яких у Македонії можна порівняти із впливом
московських засобів масової інформації в Україні).
Тим більше, що понад 90 тисяч косовських вигнанців, що
потрапили до Македонії, нині розміщено не в таборах, а в родинах македонських
громадян. І приймають косоварів виключно етнічні албанці та, певною мірою,
турки. «У двокімнатній квартирі моєї сестри нині мешкають 14 біженців,
— сказав мені молодий албанець із Скоп'є. — Всі вони — косовські родичі
її чоловіка. Ми, албанці, такі люди, що просто не можемо відмовити в допомозі
рідні, хай навіть і далекій. Але скільки можуть витримати за таких умов
сестра з чоловіком? Місяць, нехай два. А далі їм самим доведеться кудись
тікати».
«Зрештою, якщо кризу навіть буде розв'язано, частина біженців
усе одно залишиться в нашій країні, — сказав українським журналістам заступник
міністра закордонних справ Македонії Тіхомир Ілієвскі. — Про це свідчить
хоча б досвід Боснії — після підписання Дейтонської угоди й досягнення
врегулювання третина з кількох тисяч боснійських біженців, що потрапили
до Македонії, висловила бажання залишитися тут назавжди».
Зараз кількість біженців, що їх прийняла Македонія, становить
13 відсотків населення країни. Чи спромоглися б, наприклад, Сполучені Штати
прийняти й розмістити в себе впродовж кількох місяців 40 мільйонів осіб?
Війна в Югославії, економічні санкції проти цієї країни перерізали головні
шляхи, що пов'язують цю країну із Західною Європою. Проблема біженців ще
сильніше погіршила економічну ситуацію.
«Зараз нам треба просто вижити — не йдеться про якийсь
розвиток», — сказав Ілієвскі.
І попри настрої громадськості, попри важкий економічний
стан уряд Македонії згодився в 15 (!) разів перевищити узгоджену попередньо
із Заходом квоту на прийняття втікачів. Македонський заступник міністра
стверджує, що таку ухвалу було прийнято перш за все з гуманітарних міркувань.
Але здається, що дипломат лукавить. Скоп'є вже давно проголосив своєю стратегічною
метою вступ до НАТО та Євросоюзу, подав туди заявки. І тепер намагається
продемонструвати Заходові свою запопадливість, згодившись на розміщення
військових контингентів НАТО на своїй території й нині приймаючи біженців.
Македонія сподівається на «винагороду» від Заходу за це. І, до речі, творцям
української зовнішньої політики варто уважно простежити, наскільки ці сподівання
виправдаються.
ЩО ДАЛI?
У день повернення українських журналістів до Києва в таборі
Стенковац-1, який ми відвідували за два дні до цього, відбулися заворушення
— біженці вимагали передати табір під юрисдикцію НАТО, замінивши вояками
Альянсу охорону з македонських поліцейських, які, на думку вигнанців, упереджено
до них ставляться.
Якогось компромісу щодо Косово, мабуть, усе ж буде досягнуто
найближчими днями. Про це свідчить, зокрема, позавчорашня заява Слободана
Мілошевича про відведення з Косово частини югославських військ. Але на
чим більші поступки в цьому компромісі Захід піде щодо Белграда, сказав
кореспондентові «Дня» один із натовських офіцерів у Македонії, — тим менша
вірогідність того, що затероризовані вигнанці, чи принаймні їх більша частина,
повернуться додому. А позаяк утримання біженців як у Македонії, так, і
ще більшою мірою, на своїй території вимагає від Заходу великих зусиль,
НАТО справдi дуже зацікавлене у поверненні біженців. Хай на згарища, хай
на нові конфлікти із своїми сусідами — сербами. Може, в цьому й полягає
одна з причин наджорсткої позиції Брюсселя щодо мирних «сигналів» Белграда.
Але чи додасть це спокою в Європi?
