Згода Північної Кореї відмовитися від своєї військової ядерної програми була величезним успіхом для міжнародного співтовариства. Варто визнати, що складне економічне становище країни і термінова потреба в енергії певною мірою зробили цю згоду неминучою. Але рішення Північної Кореї, тим не менше, продемонструвало переваги та ефективність дипломатії, що знову повертає нас до питання Ірану.
Президент Франції Жак Ширак нещодавно заявив, що не варто переоцінювати серйозність того, що Іран володіє ядерною зброєю. Я не погоджуюся із цією думкою. Дійсно, володіння не означає використання. І правдою є той факт, що протягом 15 років у світі було вісім ядерних держав і що ядерна зброя не використовувалася з 1945 року. Але правда й те, що поява Ірану як дев'ятої ядерної держави викличе регіональне і глобальне потрясіння, посилить страхи і підозри та призведе до глибокої кризи світобачення і політики серед представників міжнародного співтовариства.
То що ж можна вдіяти? По-перше, застосування сили є просто нереалістичним. Ядерний удар матиме непередбачувані наслідки і приведе до об'єднання мусульманського світу. Звичайні військові дії також не представляються можливими, оскільки Ізраїль немає спільних кордонів із Іраном, а велика частина американської армії зав'язла в Афганістані та Іраку.
Тому використання дипломатичних можливостей є абсолютно необхідним. Успіх був би гарантований, якби міжнародне співтовариство і особливо Сполучені Штати до кінця розуміли і визнавали цю необхідність та твердо і повністю підтримували її. Наприклад, економічні санкції, до яких Іран дуже чутливий, могли б бути посилені, водночас як зобов'язання не вдаватися до військової сили могло б допомогти заручитися підтримкою Росії та Китаю.
Єдиною можливою основою для переговорів є Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, укладений 1968 року. Іран був однією з перших держав, яка підписала його та співробітничає з Міжнародним агентством з атомній енергії (МАГАТЕ) протягом більше 30 років. Ці відносини погіршилися лише в останні три роки. Але нинішня атмосфера взаємної обережності між Іраном і самопроголошеною трійцею в складі Німеччини, Великої Британії та Франції (при спорадичній підтримці США) не сприяє ефективним переговорам.
Метою Заходу, яку оголосили Сполучені Штати і згідно з якою діє трійка європейських держав, є примусити Іран відмовитися від програми збагачення урану. Однак у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї явно йдеться про те, що будь-яка країна, яка підписала договір, відмовилася від ядерної зброї і погодилася на повний і беззастережний контроль з боку МАГАТЕ, має право на виробництво електроенергії з ядерних джерел і отримання в разі необхідності технічної та фінансової допомоги від міжнародного співтовариства. Нафтові ресурси Ірану не безмежні, і він хоче мати повний контроль над своїм цивільним ядерним сектором, на що має повне право, як сторона, що підписала договір.
Я не уявляю, як можуть бути успішними переговори, метою яких є примусити Іран відмовитися в односторонньому порядку від права, визнаного за всіма країнами, які підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, лише для того, щоб заспокоїти побоювання Заходу. Збагачення урану дійсно є першою умовою для створення бомби, але ступінь збагачення має досягти 95% порівняно з 3,5%, що необхідні для виробництва енергії.
Тож чи дійсно міжнародне наукове співтовариство і МАГАТЕ не в змозі запропонувати індикатори і критерії, які дозволили б міжнародному співтовариству розрізнити два види виробничих операцій? Наприклад, 40 років тому, коли щойно з'явилися побоювання з приводу поширення ядерної зброї, мій учитель і друг Василь Леонтьєв, який винайшов макроекономічну таблицю міжгалузевих потоків, стверджував, що найкращою ознакою нелегального виробництва озброєння є величезне споживання електроенергії.
Іранський уряд також ніколи публічно не висловлював бажання мати ядерну зброю. Фактично він кілька разів пропонував встановити моніторинг МАГАТЕ і провести свою мирну ядерну програму у співробітництві з міжнародним співтовариством. Досі Захід відкидав усі ці пропозиції під тим приводом, що будь- яке збагачення урану є ознакою ядерної програми. І хоча ця позиція технічно помилкова, стратегічно вона є обґрунтованою, зважаючи на настороженість Заходу щодо істинних намірів Ірану.
Нещодавно, зустрівши в Парижі посла Ірану у Франції, я безцеремонно запитав: «Тож ви дійсно хочете цю бомбу, посла?» «Звичайно, ні, — відповів він. — Вам чудово відомо, що справжньою амбіцією Ірану є досягнення лідируючого становища в регіоні. Якби в нас була бомба, то відносини з усіма нашими сусідами одразу ж погіршилися б».
Як усім відомо, послам платять за приховування правди. Насторожене відношення з боку Заходу обгрунтоване, і в нас немає причин відмовлятися від своїх підозр. Але це не повинно перешкодити нам розглядати всі сценарії. Якщо правильно інтерпретувати Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, то ми могли б розпочати переговори з Іраном, які швидко показали б щирість його офіційної позиції.
Мішель РОКАР — колишній прем'єр-міністр Франції та лідер Соціалістичної партії, в цей час є членом Європейського парламенту.
