Із моменту публікації 1918 року першого тому «Занепаду Європи» Освальда Шпенглера пророцтво про невблаганну долю того, що він назвав «фаустовою цивілізацією», було періодичною темою для мислителів та інтелектуалів. Нинішня криза в США й Європі, яка передусім є результатом властивих капіталізмові США етичних невдач і дисфункції Європи, можна розглядати як кредит довіри уявленню Шпенглера про неадекватність демократії та розпуску західної цивілізації, яка постійно перебуває під орудою руйнівної жадоби грошей.
Але детермінізм в історії завжди зазнавав поразки від непередбачуваних сил людської волі й, у цьому разі, від незвичайної здатності Заходу до оновлення, навіть після катастрофічних поразок. Справді, Захід більше не один у створенні глобального порядку денного, і його цінності неминуче дедалі більше заперечуватимуться новими державами, але його занепад не є лінійним і безповоротним процесом.
Не може бути жодних сумнівів у тому, що останнім часом військове панування та кордони економіки Заходу відчутно зменшилися. 2000 року ВВП Америки був у вісім разів більший, ніж у Китаї, а сьогодні він усього лише удвічі більший. Гірше тут те, що жахлива нерівність у прибутках, пригноблений середній клас і докази поширеного порушення етичних норм і беззаконня сприяє поширенню небезпечного розчарування в демократії й зростаючій втраті довіри до системи, яка зрадила американську мрію постійного поступу й вдосконалення.
Проте це вже не вперше, коли американські цінності переважали загрозу популізму під час економічної кризи. Одного дня в Америці вже з’являвся варіант фашистського порядку денного, з популістськими нападками батька Чарльза Кафліна в 1930-ті роки на «союз з банкірами» Франкліна Рузвельта. Національний союз за соціальну справедливість Кафліна, кількість членів якого сягала мільйонів, врешті-решт зазнав поразки від потужних «антитіл» демократичної американської системи.
Щодо Європи, то криза єврозони виявила слабкості демократії у розв’язанні основних економічних надзвичайних ситуацій, а також недоліки в конструкції Європейського Союзу. У Греції та Італії технократичні держави усунули від влади неуспішних політиків. В Угорщині прем’єр-міністр Віктор Орбан наполягає на авторитарному «відновленні держави». Такі випадки, як здається, свідчать про повернення європейського минулого, в якому провали демократії поступалися місцем «доцільнішим» формам правління.
А все ж, коли щодо Європи є питання, економічне зростання й створення робочих місць усе ще неусталені, повернулися до Америки. Більше того, навіть якщо Китай стане найпотужнішою економікою світу, скажімо, до 2018 року, то американці все одно будуть значно багатші, аніж китайці, з ВВП на душу населення в чотири рази більшому, ніж у Китаї.
Треба зазначити, що нерівність прибутків і соціальна несправедливість супроводжує капіталістичну культуру на всьому Заході. Але конкуренти, такі як Китай та Індія, перебувають не в тому стані, щоб указувати на це. Порівняно з індійським капіталізмом, етичні невдачі в інших місцях виглядають особливо м’якими. Сотня олігархів в Індії утримує активи, які становлять 25% від ВВП, тоді як 800 мільйонів їхніх співвітчизників живуть менше ніж на один долар на день. Політиків і суддів підкупають, а природні ресурси, що оцінюються в трильйони доларів, продають могутнім корпораціям за безцінь.
Сильна економіка є життєво важливою для влади, яка прагне зберегти військову перевагу й можливість визначення міжнародного порядку. Таким чином, сила Заходу, що зменшується, означає жорстоку боротьбу за підтримку актуальності ключових компонентів власної системи таких цінностей, як демократія й загальні права.
Європа, з її майже постісторичним менталітетом, уже давно відмовилася від претензій бути мілітаристською державою. Втім, цього не можна сказати про США. Але зниження військової переваги США залежить, радше, не від її невдач в Іраку й Афганістані, а є наслідком хибної політики, яка прагнула використовувати жорстку силу для розв’язання конфліктів, які просто їй не піддалися.
Останні масивні скорочення у військовому бюджеті США не є сигналом занепаду; вони можуть ознаменувати початок доби розумної оборонної політики, яка спирається на інноваційні ідеї, сильні альянси й нарощування потенціалу партнерів. Зрушення американських військових пріоритетів в Азійсько-Тихоокеанському регіоні є зрозумілим стратегічним перебалансуванням, з огляду на надмірну увагу Америки на Близькому Сході й підтримку непотрібної військової присутності в Європі.
Стримане втомою громадськості США від її зарубіжних авантюр місіонерське завзяття Америки врятувати світ від люті далеких автократів буде істотно обмежено. Але це не обов’язково означає, що Китай автоматично візьме під контроль території, з яких США виведуть свої війська. Незважаючи на нещодавні скорочення, військовий бюджет Америки все ще в п’ять разів більший, аніж Китаю. Важливе ще таке: довгострокова стратегія Китаю потребує, щоб у короткостроковій перспективі його увагу було спрямовано на задоволення своїх великих апетитів на енергоносії й сировину.
Немає сумнівів: євроцентризму і зверхності Заходу останніми роками було завдано сильних ударів. Але для тих на Заході, хто нині охоплений фаталізмом і невпевненістю в собі, послання надії тепер походить від арабської весни й відновлення в Росії незавершеної революції, якою закінчилася доба побудови комунізму. Також досі не було розв’язано суперечності між капіталізмом у Китаї та відсутністю в ньому громадянських свобод. Не можна виключати і китайську весну.
Захід стикається із серйозними проблемами, але так було завжди. Утім, цінності людської свободи й гідності, які керують західною цивілізацією, все ще залишаються лише мрією для переважної більшості людства.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, нині віце-президент Міжнародного центру за мир у Толедо, автор книжки «Шрами війни і рани миру: ізраїльсько-арабська трагедія».
