Наприкінці тижня грузинський Центрвиборчком затвердив остаточні підсумки виборів до парламенту країни. Незважаючи на протистояння влади та опозиції, тривалі переговори, марші протесту і обіцянки влаштувати повстання, оприлюднені результати не сильно відрізняються від попередніх, а опозиційні партії після об’єднання зусиль прибічників президента Грузії Едуарда Шеварднадзе й аджарського лідера Аслана Абашидзе залишаються у меншості. І хоч яких би заходів не вживали опозиціонери сьогодні, вже ясно, що головний бій — бій за право визначати, хто може стати наступним президентом Грузії, — вони програли. Адже саме пристрілка до президентських виборів була сенсом грузинського протистояння.
Опозицію в Грузії важко назвати опозицією у класичному розумінні цього слова. Практично все її керівництво складається з номенклатури, яку привів у політику особисто президент Шеварднадзе. Навряд чи Зураб Жванія, якого я пам’ятаю ще активістом маленької екологічної партії епохи Звіада Гамсахурдіа, міг би мріяти про крісло спікера парламенту, якби не підтримка Шеварднадзе. Навряд чи без допомоги президента з’явилася би в політиці Ніно Бурджанадзе, наступник Жванії на посту спікера. Та й до речі: чоловік непохитної опозиціонерки Ніно, Бадрі Бацадзе, пішов у відставку з поста першого заступника генерального прокурора Грузії саме в день оголошення результатів виборів. Чи не правда, цікава опозиція, в якій чоловік вождя — перший заступник генерального прокурора? Узурпатором влади Шеварднадзе вважають і відправлений у відставку голова грузинської державної телерадіокомпанії, і його дружина — міністр культури. І ось що цікаво: а що, на їхню думку, до виборів у Грузії була демократія, а тепер настав режим авторитарної влади і президента, який вже так давно перебуває при владі?
Власне, усі ці запитання абсолютно риторичні. Номенклатурний характер протистояння якраз характеризує політичну атмосферу в багатьох колишніх радянських республіках. Головними опонентами Олександра Лукашенка ставали люди, які допомагали його приходу до влади. У Казахстані на чолі опозиції по черзі опинялися колишні улюбленці Назарбаєва — екс- прем’єр і екс-губернатор, які, якщо б виграли у клановому протистоянні, навряд чи принизили б себе словом «демократія». В Україні у найтривожніший для президента Леоніда Кучми період у лавах опозиціонерів несподівано помітили нещодавніх соратників президента, які нібито розчарувалися у своєму кумирі… На Україну, до речі, слід звернути особливу увагу: грузинський сценарій протистояння надто схожий на український, тільки в одному випадку підставою була таємнича загибель журналіста, а у другому — порушення під час проведення парламентських виборів. Те, що Георгій Гонгадзе загинув, нині вже майже в усіх не викликає сумнівів, як і те, що грузинські вибори були підтасовані. Однак антидемократичним чином український та грузинський президенти поводилися і до смерті Гонгадзе, і до останніх парламентських виборів у Грузії: зрештою, Гонгадзе — не перший загиблий український журналіст, а Шеварднадзе прийшов до влади у Грузії після державного перевороту, організованого колишніми соратниками нехай екстравагантного й непередбачуваного, але вже точно законно обраного президента Звіада Гамсахурдіа. Але у політичної еліти те, що відбувалося, не викликало бажання виводити людей на вулиці: люди з’являються саме тоді, коли здається, що влада валяється під ногами і є ті, хто може її підібрати. Причому така думка абсолютно необов’язково має сформуватися в Києві або Тбілісі. Навпаки, вона формується у Вашингтоні або Москві, а краще в обох столицях одночасно, і добре ще, якщо тамтешні аналітики встигають узгодити свої уявлення про майбутнє.
А далі все починає розвиватися, як у поганій п’єсі. Вірніше, п’єса, можливо, навіть і хороша. Але якщо «Вишневий сад» поставлено на японській сцені, російський глядач все одно буде дещо спантеличений розкосістю Раневської та вимовою Гаєва. Те, що ми нещодавно спостерігали в Україні, а сьогодні спостерігаємо у Грузії — це приблизно такий ось японський «Вишневий сад» — і актори грають добре, і глядачі усе розуміють і співчувають, бо далі так жити справді неможливо, а все ж таки відчуття фальші не залишає. В Україні все завершилося за кілька тижнів, як за помахом чарівної палички: ні, президенту не забули магнітофонні плівки та Гонгадзе, а тільки його становищу це аніскільки не загрожує. Навіть більше — сталася консолідація еліти навколо чинних центрів влади та маргіналізація учасників боротьби з президентом — їх перестали сприймати як політиків, які братимуть участь у загальному розділі пирога. І не дарма: еліта побачила, яка безодня розверзнулася у неї під ногами, опинилася на небезпечно близькій відстані від населення, ще трохи — і процес виявився б некерованим… Еліті не залишалося нічого іншого, як консолідуватися та продовжувати боротьбу всередині себе…
У Грузії, швидше за все, станеться те ж саме: якби було інакше, підсумки виборів вже сьогодні виглядали б по-іншому. Поки що Зураб Жванія та Ніно Бурджанадзе викреслили себе з числа фігур, які визначатимуть наступника Шеварднадзе. Власне, на саме президентство вони й так розраховувати не могли б: загальнонародною популярністю у Грузії ці політики не користуються, до того ж Жванія — наполовину вірменин, що у грузинському суспільстві абсолютно неважливо, щоб зайняти пост голови парламенту, але відіграє не останню роль при виборах президента. А Бурджанадзе — жінка: знову ж таки, жінка у Грузії може стати спікером, але — не президентом: часи цариці Тамар, на жаль, давно минули. Можливо, Жванія і Бурджанадзе розраховували, що, вигравши протистояння, вони визначатимуть майбутнього президента без команди Шеварднадзе? Але це дивний розрахунок: результати виборів показали, що екс-спікери — лише молодші партнери Михайла Саакашвілі, колишнього міністра юстиції та нинішнього керівника Тбіліських міських зборів. Популіст Саакашвілі, який отримав освіту в Києві та на Заході, — також вихованець Шеварднадзе, але зовсім уже без гальм і правил — невитриманий, безпринципний, гонористий, легко зраджує благодійників — після Шеварднадзе ця молода людина вже встигла «кинути» Зураба Жванію… Насправді головний підсумок грузинського протистояння останніх днів зрозумілий: Шеварднадзе поставив еліту перед простим вибором — запропонований ним самим наступник або Саакашвілі як майбутній глава Грузії. Це хороша страшилка, щоб домовитися навіть із такими опонентами президента, як абхазький лідер Аслан Абашидзе, який здійснив за благословенням Шеварднадзе турне до закавказьких столиць та Москви. Для остаточного розуміння ситуації не вистачає тільки Вашингтона — але американці традиційно реагують на зміну власних планів з плином часу…
