Рівно 20 років тому розпад СРСР став практично безповоротним. 12 червня 1991 р. Бориса Єльцина було обрано президентом РРФСР. Він переміг у першому ж турі п’ятьох інших кандидатів, обігнавши за кількістю голосів Миколу Рижкова, який посів друге місце, майже в три з половиною рази. До цих виборів були шанси на збереження Союзу на підставі проведеного в березні референдуму. Тепер це стало неможливим. Єльцин заявив, що він виходитиме з Декларації про суверенітет РРФСР, яка передбачає верховенство Конституції та законів Росії над законодавчими актами СРСР. Російський президент почав перебудовувати відносини з іншими республіками, повністю виключаючи з цього процесу федеральний центр з Михайлом Горбачовим. Звісно, можна ставити під сумнів легітимність деяких його тодішніх дій. Але й у центральної влади не було жодних можливостей збереження держави, що тоді руйнувалася, окрім спроби державного перевороту. У результаті, якщо до червня 1991 р. незалежність проголосили тільки Литва та Грузія, то до кінця літа тільки три республіки — Туркменістан, Таджикистан і Казахстан — зберегли вірність СРСР. Без переконливої перемоги Єльцина на виборах події могли б розвиватися за іншим сценарієм, але Росія — єдина республіка, незалежності якої СРСР не міг пережити.
Як суб’єкт міжнародного права, СРСР припинив своє існування 25 грудня 1991 р. На його колишній території утворилося 14 нових держав. Але 15-а держава — Росія — новою не стала. Росія оголосила себе «продовжувачем СРСР» і в такій якості була швидко визнана міжнародним співтовариством, якому понад усе хотілось уникнути конфлікту пострадянських країн на ѓрунті суперечок за правонаступництво СРСР і радянський ядерний арсенал. У результаті склалась парадоксальна ситуація: країна, яка відіграла вирішальну роль у знищенні СРСР, стала з власної волі його продовжувачем. Республіки, які у більшості своїй відіграли вторинну роль у процесі розпаду СРСР, отримали історичну можливість створити нові незалежні держави, якою і скористалися. Росія сама позбавила себе такого шансу, а її перший президент, який бачив свою мету у ліквідації комунізму, по суті, став його продовжувачем. Те, що особисто Єльцин був антикомуністом, на якийсь час приглушало проблему. Сьогодні СРСР проступає дедалі помітніше.
Важко однозначно сказати, чи було це тоді помилкою. З одного боку, розпад СРСР не обернувся великою війною. Вдалося перевести на територію Росії радянські ядерні боєголовки, швидко створити СНД. Захід був у захваті від того, що трансформація СРСР в окремі держави відбулась порівняно мирно. Більше того, ставши продовжувачем СРСР, Росія отримала його членство в міжнародних організаціях, перш за все — в Раді Безпеки ООН, що дозволило їй стати — хоча б за формальними ознаками — однією з найвпливовіших країн світу. Вона отримала, при невеликому опорі з боку України, радянську власність за кордоном, яка виявилась не такою вже великою, враховуючи зобов’язання СРСР.
Але, з іншого боку, Росія залишилась і досі залишається реальною спадкоємицею СРСР. У жодній іншій країні на пострадянському просторі Радянський Союз не сприймається як частина історії власної країни. СРСР там — щось, від чого треба піти. Особливо — новим, пострадянським поколінням. Ці країни розвиваються на власній державній основі, шукають свої цінності й ідеологію. Лише Росія вважає СРСР невід’ємною частиною своєї національної історії. При цьому вона легко приймає радянські досягнення як свої, але не хоче нести відповідальності за радянські злочини. Росія стала наступницею СРСР на міжнародній арені, але вона не стала такою на пострадянському просторі, відмовляючи громадянам колишнього СРСР у своєму громадянстві. Росія начебто націлюється на демократію, але при цьому в її політиці надто багато радянських прикмет: від гімну і бюрократизації — до партії «Единая Россия», яка дедалі більше нагадує КПРС, і вихолощення виборності.
Росія проголошує ринкові принципи, але її національна економіка дедалі більше нагадує радянську. Про це, зокрема, нещодавно писали «Ведомости». На пострадянському просторі вона дедалі більше відіграє роль РРФСР, намагаючись контролювати економіки своїх сусідів і добиваючись для себе перерозподільних функцій, особливо у сфері енергоносіїв. Ставлення до радянської історії та доктрини залишаються головними ідеологічними критеріями, що розділяють її суспільство. Суперечки про сталінізм та радянську історію витіснили реальні дискусії про сьогодення і майбутнє. Дума за обсягом влади мало чим відрізняється від радянської Верховної Ради... Повзуча радянізація Росії добре помітна збоку і не може не викликати радості традиційних радників із Заходу, які почуваються знову на коні. У результаті у світі Росію дедалі більше сприймають не просто як правового продовжувача СРСР, але й як політичного.
Звісно, Росія — аж ніяк не СРСР. У ній є приватна власність, а громадяни користуються чималою свободою, зокрема й поїздок за кордон. Проте їй ніяк не вдається відійти від багатьох радянських традицій і принципів. Це серйозно гальмує її політичний розвиток і знижує конкурентоспроможність її економіки. Росія дедалі більше відстає в технологічній гонці, в ній створено страхітливий інвестиційний клімат, а корупція стала основою функціонування держави. На відміну від СРСР, влада відверто віддає перевагу особистому збагаченню. Народу ця влада постійно пропонує радянські варіанти вирішення проблем, а власні провали успішно звалює на радянське минуле. Постає питання: чи вартий міжнародний статус Росії, отриманий як продовжувача СРСР, тих проблем, яких вона набула з цим статусом? Не можна побудувати демократію, будучи продовжувачем антидемократичного СРСР. Не все варте продовження. Це розуміли більшовики, відмовившись від наступництва щодо царської Росії. Цим шляхом пішов свого часу Петро Великий, а Німеччині, наприклад, на думку не спало стати продовжувачем Третього рейху. СРСР не помре остаточно, поки Росія виступає в ролі його продовжувача. Це псевдопатріотизм. Їй краще, ніж багатьом іншим, відомо, що історія, з якою ти не розпрощався, ставить підніжку власному майбутньому.
