Про вплив коаліційних, «антикризових» домовленостей в Україні на зовнішньополітичні позиції держави — в коментарі Джеймса ШЕРРА, старшого наукового співробітника Центру дослідження конфліктів Оборонної академії Великої Британії.
— Чи були ви шоковані новиною про розвал «помаранчевої» коаліції?
— Я зовсім не був шокований чи навіть здивований. Адже партіям, які входили до складу «помаранчевої» коаліції, протистояли згуртовані опоненти й організовані за ленінськими принципами. Невже хтось сподівався, що вони будуть спокійно спостерігати за розвитком подій? Формування нової коаліції після березневих виборів було нагальною справою. Але коли в останнє Президент України діяв швидко, як цього вимагали обставини? Після березневих виборів «помаранчева» коаліція стала відкритою, легкою мішенню, в яку можна було легко влучити. Перед їхніми опонентами з’явилося багато можливостей для нападу. Проблема з висуненням Петра Порошенка на посаду спікера дала їм тактичну можливість, яка призвела до стратегічного успіху. Не треба забувати, що якби 1999 року відбулися вільні й чесні вибори, то Олександр Мороз міг стати президентом України. Я не сумніваюся, що Мороз не забув про це. Поганий результат, отриманий його партією на парламентських виборах, став вердиктом країни. Однак відхилення його кандидатури на посаду спікера було рішенням Віктора Ющенка. В алгоритмі коаліційної політики в загрозливих умовах, які постали перед країною, амбіції Мороза були обґрунтованими. Можливо, дезертирство лідера СПУ розпочалося з моменту, коли його змусили відкликати свою кандидатуру. Можливо, це почалося тоді, коли «Наша Україна» замість нього висунула Порошенка. Саме це висунення дало Морозу можливість для принципового дезертирства. Якби на посаду спікера номінували Єханурова чи Кінаха, то вчинок Мороза можна було б розглядати як справжню зраду. Але навіть за таких умов, дезертирство Мороза призведе до роздроблення і знищення його партії.
— Як може вплинути створення «червоно-малиново-голубої» коаліції на відносини між Україною і ЄС та США? Чи не змінять західні держави свого ставлення до України?
— Ніхто зараз не готовий дати відповідь на це питання. Для цього існує дві причини. По-перше, відповідь знаходиться в руках України і, по-друге, майбутнє залишається відкритим. Можливо, одна сторінка уже перегорнута, але що буде на наступній сторінці — країна без переможців і переможених? Можливо, спершу ми побачимо сп’яніння від успіхів. Справжні запитання полягають у наступному: що буде робити нова більшість зі своєю владою? І як вона буде її реалізовувати? Як буде реагувати на це країна? Чи буде в країні справжня парламентська опозиція, спроможна чинити опір і повернутися до влади?
Відтак із практичних і принципових міркувань найважливіші для Заходу завдання полягають у наступному: не зменшувати своєї уваги, співпраці чи присутності. Нам потрібно шукати можливості для впливу та використовувати їх. Якщо ми втратимо вплив, так і буде. Але ми ніколи не повинні втрачати нагоди використовувати вплив, який ми маємо. Нам також потрібно нагадувати українцям, що б не трапилося, двері до членства в НАТО залишаються відкритими, коли Україна бажатиме і спроможна пройти через них. І хоча членство в ЄС навряд чи станеться в коротко і середньостроковій перспективі, можливість членства залишається відкритою для України згідно з Римським договором. Політика європейського добросусідства чітко й ясно підтверджує цей принцип. — Чи означає прихід до влади антикризової коаліції, що відносини між Україною та Росію автоматично поліпшаться?
— Це зробить Росію сильнішою. Але чи буде це поліпшенням відносин? Навіть В.Янукович розуміє, що це буде сумнівним поліпшення. А якщо він повернеться до влади і утримає її, він буде намагатися відродити якомога швидше багатовекторну політику.
