Минулий тиждень у Росії був позначений невтримним уславленням царського прем’єра-вішателя Петра Столипіна, ювілей з дня народження якого припав якраз на кінець тижня. Особливо старався головний державний телеканал «Росія-1», що присвятив цьому діячеві кілька сюжетів, де найбільшу активність розвивали прибічники Володимира Путіна на чолі з Нікітою Міхалковим. І якщо з приводу походження знаменитого вислову «столипінський галстук», про що на тому ж телебаченні змушені були не раз нагадати, «співцям Столипіна» надто заперечувати, мабуть, було не дуже зручно, то «економічні досягнення» цього діяча вихваляли як могли.
При цьому в хід ішли окремі, явно висмикнуті з контексту, тенденційно підібрані висловлювання сучасників, з яких випливало, що Російська імперія завдяки Столипіну при його прем’єрствуванні стала мало не найпотужнішою економічною державою світу! Тут тобі й «позамежне» промислове зростання, й мусовані з однієї телепередачі в іншу дані про те, що внаслідок переселенської політики Столипіна Сибір зміцнів настільки, що почав експортувати вершкового масла більше, ніж золота... Словом, фантастика та й годі! Давайте раз і назавжди припинимо надувати чергову «бульбашку» й подивимося на ці фантастичні висновки з реальними цифрами й фактами в руках.
Отже, те, що в історії називають «Столипінською аграрною реформою», почалося наприкінці 1906 року і, хоча формально начебто тривало після загибелі самого автора «реформи» 1911 року аж до самої Лютневої революції 1917 року, фактично, звісно, припинилося з Першою світовою війною. Тому ми вважатимемо 1913 рік одночасно й піком згаданої «реформи». Не зупинятимемося на деталях самих вжитих царським урядом на чолі зі П.Столипіним заходів — вони добре відомі з шкільної лави. Тут і сприяння виділенню заможних селян із сільської громади зі своїми земельними частками в окремі хутори, і стимулювання переселення селян, що розорилися, до Сибіру для освоєння тамтешніх земель і т.п. Нас зараз цікавить головне: а яким виявився результат усіх цих заходів в умовах царської Росії?
Спочатку — одна загальна цифра. З більш як 2,5 млн селян, які переселилися з центральних губерній Росії до Сибіру, до 1917 року майже 20% повернулися назад: бідноті — навіть за наявності певної державної допомоги — нічим було піднімати нові землі. Настільки бідними вони були! Ну, а ті, хто все-таки прижився в Сибіру, невже дійсно здійснили якусь «революцію» в сільському господарстві Росії? Подивимося, які дані надає нам офіційна статистика Російської імперії за 1913 рік — той самий «благополучний» передвоєнний рік, показники якого можна з повною підставою вважати найкращими в історії царської Росії. Так от, середня в країні врожайність десятини орної землі в перерахунку на пуди — основну тодішню міру ваги — становила щодо жита: у Росії — 56 пудів, у Австро-Угорщині — 92 пуди, в Німеччині — 127 пудів, у Бельгії — 147 пудів з десятини. Аналогічна врожайність пшениці становила: у Росії — 55 пудів, у Австро-Угорщині — 89 пудів, у Німеччині — 157 пудів, у Бельгії — 167 пудів з десятини.
Тут можна, звісно, намагатися говорити про те, що територія тодішньої Австро-Угорської імперії мала, мовляв, благодатні чорноземні землі Угорщини, Трансільванії (північний захід нинішньої Румунії), нинішньої Хорватії й Боснії з Герцеговиною — звідси, мовляв, і висока середня врожайність у цій країні. Але ж хіба територія Російської імперії не мала настільки ж благодатні українські чорноземи?.. При цьому нагадаємо, що рівень організації господарства в царській Росії був таким, що періодично, раз на кілька років, виникав голод, який охоплював мільйони людей і десятки губерній, — зокрема й українські. Ще нагадаємо панам Міхалковим і Ко, що під час одного такого голоду, 1902 року, тяжкі біди обрушилися на селян Полтавської — чи не «найчорноземнішої» — губернії, що викликало повстання людей, які просто вмирали з голоду. Петербург в особі тодішнього міністра внутрішніх справ Дмитра Сіпягіна — прямого попередника Петра Столипіна — відправив проти беззбройних людей війська, що жорстоко розправилися з голодними. За цей злочин Сіпягін був заслужено покараний — його застрелив соціаліст-революціонер, студент Київського університету Степан Балмашев.
Але повернімося до питання про порівняння врожайності в різних країнах. Добре, нехай Австро-Угорщина була багата на чорноземи, але ж, вибачте, Німеччина, як відомо, розташовується на північ від Австро-Угорщини — а врожайність там була ще вищою. Та й у Бельгії з чорноземами, як відомо, напевно, кожному, справа, м’яко кажучи, не дуже. А врожайність, як бачимо, втричі перевищувала російську — і це, повторимося, на самому піку «Столипінської реформи», 1913 року. Виходить, не таким уже й вагомим виявився «сибірський» внесок у справу підйому врожайності в царській Росії...
Якщо ж врожайність, незважаючи на всі зусилля царських «реформаторів», виглядала, м’яко кажучи, вельми посередньо, то цілком природними будуть і показники, що характеризують продуктивність (у перерахунку на російські рублі) дійної корови того ж таки 1913 року. Отже, в Росії вона становила 28 рублів з голови, тоді як у США — 94 рублі (тобто в 3,36 разу вище, ніж у Росії), а в Швейцарії — то взагалі 150 рублів з коров’ячої голови (тобто в 5,46 вище, ніж у Росії). То про яку ж «перевагу» сільського господарства Росії за Столипіна (або завдяки Столипіну) можна говорити?! То скільки того ж таки масла можна було виробити порівняно з передовими державами за такої продуктивності?
Тут може виникнути правомірне запитання: а як же тоді бути з сакраментальним експортом масла із Сибіру, чим так полюбляють козиряти захисники Столипіна? Ну, по-перше, вивезти з країни можна скільки завгодно — аби було бажання. Хіба, наприклад, сьогодні найвищі керівники Росії не хваляться на кожному розі зростанням експорту зерна? Чи не про це ми в черговий раз чули під час останнього звіту прем’єра Путіна в Державній думі? Це при тому, що зерна дедалі більше бракує для годування власної худоби, й тому м’ясо доводиться завозити з усього світу: добре було б, якби з Білорусі, а то ж і з Австралії й з Південної Африки теж. А якщо ще й зовсім не думати про те, чим харчуватиметься власне сільське населення , як це й було в царській Росії, то й узагалі можна мало не все масло слідом за зерном вивезти на експорт. От тільки оберталися такі «експортні подвиги» регулярним голодомором населення, про що ми вже нагадали читачам і про що ще скажемо нижче.
По-друге, дивлячись, з чим «масляний експорт» порівнювати. Адже з економічного погляду це не фокус — голосно заявити, що «експорт масла перевищував експорт золота». А будь-який грамотний і, головне, чесний економіст тут-таки запитає: а як увесь цей експорт виглядав порівняно з експортом тих-таки розвинених західних країн, яким наші «монархо-патріоти» намагаються ставити Столипіна мало не за приклад для наслідування? Так от, за даними сучасних російських фахівців, частка Росії в світовому експорті зменшилася з 5,2% 1885 року (час правління Олександра III) до 4,5% того самого 1913 року, за яким ми можемо підбивати підсумок усієї Столипінської «реформи». А отже, всупереч старанням сьогоднішніх прорежимних пропагандистів представити Росію часів Столипіна й одразу після нього мало не як найблагополучнішу державу тодішнього світу, насправді вона втрачала темпи розвитку, дедалі більше відстаючи від західних країн.
І ось іще один більш ніж переконливий факт на користь такого висновку. Про який «промисловий прорив» і «освоєння Сходу» за Столипіна можна говорити, якщо Росія нестримно скорочувала залізничне будівництво? Якщо в 1896—1900 роках (час закінчення будівництва Транссибу) в Росії будувалося в середньому за рік по 3 100 верст залізничних колій, то в 1902—1903 роках — уже по 1 902 версти, а в 1908—1913 роках (якраз час правління Столипіна й одразу після нього)— всього по 719 верст. Причина — катастрофічний брак коштів, якому ніякий Столипін не міг зарадити, а іноземні позики на таке будівництво давали лише під урядові гарантії. До речі, саме вони багато в чому й сприяли втягуванню Росії в Першу світову війну, що коштувала народам тодішньої Російської імперії 4 млн життів. Адже гарантовані урядом позики паризьким і лондонським фінансовим ділкам треба було повертати, причому з відсотками, а повертати було нічим! Окрім, певна річ, солдатських життів.
Так, не «прорив» забезпечив «реформатор»-вішатель своїй країні, а щось прямо протилежне. І не дивно, що вже на другому році «столипінської реформи» країну охопив загальноросійський голод, під час якого голодували понад 20 губерній, а в 1911—1912 роках на Росію буквально обрушився наступний, ще сильніший голод, що охопив уже 60 губерній. Тоді на межі голодної смерті було 30 млн людей. Про ці, як, утім, і про багато інших подібних фактів ой як не люблять згадувати пан Міхалков і Ко! Але саме в них — вирок історії авторові «столипінського галстука», вирок настільки ж невблаганний, як і кулі есера Дмитра Богрова, що вбили його в Київському оперному театрі у вересні того найголоднішого 1911 року, що й стався з його прямої провини.
