Ера однополярності, час беззастережного американського верховенства, закінчилася. І тривала ця ера близько двох десятиріч — за історичними мірками, трохи більше миті. Чому ж вона пішла в минуле?
Одна з причин — історичний процес. Різні держави освоюють навички поєднання людського, фінансового й технічного ресурсу, що веде до підвищення їхньої продуктивності й поліпшення добробуту. Те саме стосується різних компаній та інших організацій. Народження нових держав неможливо спинити, й у результаті в світі з’являється все більше сил, здатних впливати не лише в регіональному, але й у глобальному масштабі. Не те щоб самі Штати стали слабшими — інші гравці стали набагато сильнішими, ніж раніше.
Друга причина кінця однополярності — політика самих США. І те, що Штати зробили, і те, чого їм зробити не вдалося, по-своєму прискорило появу нових центрів сили і, відповідно, ослабило їхні позиції відносно цих нових центрів.
Якщо конкретніше, то, певною мірою, кінець ери однополярності наблизила енергетична політика Америки — а точніше, її відсутність. Перший нафтовий шок сімдесятих років минув, й з тих часів споживання нафти у США зросло приблизно на 20%, а також, що найважливіше, імпорт нафти у Штати практично подвоївся — як і частка імпорту в загальному об’ємі споживання. Зростання попиту на імпортну нафту сприяло зростанню цін — із приблизно 20 до 100 доларів за барель. У результаті багатство і вплив почали скаженими темпами перетікати в держави, що мають запаси енергоносіїв.
Зіграла свою роль і економічна політика. президент Джордж Буш досі веде вельми недешеві війни в Іраку й Афганістані, при цьому нерегульовані бюджетні витрати почали зростати на 8% на рік, податки постійно знижувалися — і якщо 2001 року в США був бюджетний профіцит приблизно у $100 мільярдів, то 2007 року країна виявилася вже в мінусі, за оцінками, на 250 мільярдів. Стрімко зростає дефіцит торгового балансу; зараз він становить уже 6% валового внутрішнього продукту. Дефіцит давить на курс долара, стимулює інфляцію і дає всім іншим країнам можливість накопичувати ще більше багатств і влади. Ці проблеми лише посилилися через погане регулювання американського іпотечного ринку і породженої ним кредитної кризи.
Свій внесок у припинення беззастережного лідерства Америки зробив і Ірак. Цей конфлікт виявився дорогою іграшкою в усіх сенсах — і у військовому, і в економічному, і в дипломатичному, і, звісно, з точки зору людських втрат. Ще багато років тому історик Пол Кеннеді (Paul Kennedy) висунув тезу про «перенапруження імперій», заявивши, що, зрештою, і США, як усі інші великі держави в історії, візьмуть на себе більше, ніж зможуть винести. Практично відразу ж слушність теорії професора Кеннеді довів Радянський Союз, а ось тепер, як бачимо, імунітету до неї не виявилося й у США, незважаючи на весь їхній динамізм і наявність корегуючих механізмів.
І, нарешті, слід сказати, що кінець ери однополярності — це не просто результат низки провалів американської політики й успіхів інших держав і організацій. Окрім усього цього, кінець ери однополярності є прямим наслідком глобалізації. Глобалізація збільшила обсяг, швидкість і значення трансграничних потоків практично всього — наркотиків, електронної пошти, парникових газів, товарів, людей, теле- та радіосигналів, віртуальних і реальних вірусів і зброї. Велика частина цих потоків рухається попри бажання урядів — про чималу їхню частину вони навіть просто не знають, — що призводить насамперед до підриву впливу великих держав, включаючи США.
Часто ці потоки працюють на посилення недержавних сил — компаній-експортерів енергоносіїв, що переживають період небувалого притоку прибутків; терористів, котрі через інтернет набирають і навчають для себе людей; міжнародних банківських і транспортних систем, що переміщують все більше людей по всьому світу; деструктивних держав, які з успіхом використовують можливості сірого і чорного ринків; нарешті, просто великих корпорацій, що легко перекидають людей і ресурси з одного місця в інше. У цій ситуації навіть найсильніша держава не може претендувати на фактичну монополію на владу; накопичення і застосування сили сьогодні стало легшим, аніж будь-коли, — як для груп людей, так і для окремих осіб.
Усе це змушує поставити одне важливе запитання: якщо однополярного світу більше немає, то який же приходить на його місце? Хтось передбачає повернення до біполярності, якою характеризувалися міжнародні відносини за часів холодної війни, та це малоймовірно. За воєнною силою Китай і близько не може суперничати з США; крім того, і це набагато важливіше, його найбільше турбує економічне зростання, з чого випливає, що Китай намагатиметься шукати економічної інтеграції й уникати конфліктів. Можливо, до повернення в біполярний світ більш схильна Росія, але і для неї співпраця набагато вигідніша за протистояння, та й суперничати з США вона також не може.
Багато хто вважає, що новий світ буде багатополярним, і до США серед домінуючих сил долучаться Китай, Європа, Індія, Японія та Росія. Цей підхід, однак, не враховує, наскільки сильно змінився світ. Сьогодні в ньому вже з’явилися десятки — десятки — значних центрів влади: це й регіональні держави, й міжнародні, і неурядові організації, і компанії, і ЗМІ, й релігійні рухи, й терористичні угрупування, й наркокартелі. Сьогоднішній світ — це світ розподіленої, а не зосередженої влади. Наступником світу однополярного буде не двополярний і не багатополярний. Цей світ буде взагалі без полюсів.
Але ті, хто сьогодні голосно радіє з того, що Америка «отримала заслужене покарання», а замість одного полюса у світі не лишиться жодного, нехай не поспішають веселитися. У новому світі буде вже набагато важче колективно реагувати на глобальні проблеми і змушувати працювати ті чи інші механізми. Загроз стане у рази більше, ніж сьогодні. Відносини буде важче налагоджувати і значно важче зберігати. У США більше не буде розкоші говорити: «Хто не з нами, той проти нас» у своїй зовнішній політиці — це слушно. Проте насправді такої розкоші не буде більше ні в кого. І врятувати неполярний світ від перетворення на безладний і небезпечний зможе лише цілеспрямована, креативна і колективна дипломатія.
Річард ХААСС — голова Ради з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations). Ця стаття в нескороченому варіанті буде опублікована в травнево-червневому випуску журналу Foreign Affairs.
