У шаховій термінології цугцвангом називають позицію, в якій кожен дальший хід призводить до дедалі істотніших утрат або погіршення позиції, що зрештою й спричиняє неминучий програш партії. Те, що іранська проблема й можливі варіанти її розв’язання ось уже багато тижнів у фокусі пильної уваги фактично більшої частини світової спільноти, пояснюється своєрідним геополітичним цугцвангом, який створюється на Ближньому й Середньому Сході.
Проте, на відміну від шахової партії, дальша ескалація цього на перший погляд регіонального протистояння потенційно здатна призвести до глобальних, світових потрясінь, які можуть украй деструктивно вплинути на систему міжнародних відносин, що склалася, і навіть зруйнувати сучасний світовий порядок. Залишаючи за рамками даного матеріалу мозаїку конкретних фактів, деталей і обставин, що постійно змінюється, позначимо стратегічну суть того, що відбувається в цьому, не такому вже далекому від України регіоні. Становище в ньому й тим більше збройний конфлікт украй негативно впливають на нашу країну. Насамперед у ситуації з енергоресурсами.
Прагнення Ірану, щоправда, офіційно не задеклароване, завести собі «ісламську» ядерну бомбу об’єктивно рано чи пізно неминуче призведе до того, що політичне керівництво провідних держав світу буде поставлене перед жорсткою потребою ухвалювати рішення й діяти, виходячи з урахування не намірів або декларацій Тегерана, а тих потенційних можливостей, які можуть виникнути з факту володіння ядерною зброєю такої теократичної ісламської диктатури, якою є сучасний Іран. Відсутність у цій країні механізмів контролю суспільства над діями держави, зосередження левової частки реальної влади в руках аятол, яких ніхто не вибирає і які нікому не підзвітні, фактична другорядність конституційних органів влади лише багаторазово ускладнюють ситуацію й підсилюють побоювання ближніх і далеких сусідів Ірану щодо дій цієї великої й зовсім не наймиролюбнішої держави.
Виходячи саме з фундаментального принципу ядерної стратегії, «діяти з урахуванням можливостей потенційного противника в максимально несприятливому варіанті розвитку подій» уряд в Тель-Авіві змушений реагувати на можливість появи в Ірані ядерної зброї.
Для Ізраїлю ця проблема далеко виходить за рамки зовнішньополітичних або дипломатичних ускладнень, перетворюючись на питання виживання. Звідси готовність реально обговорювати й завдавати превентивних ударів по іранських ядерних об’єктах навіть без твердих гарантій підтримки з боку США.
У даному разі реальність полягає в тому, що Ізраїль, безумовно, навіть самостійно спробує перекреслити спроби Ірану отримати ядерну зброю, якщо буде визнано, що Іран небезпечно наблизився до точки неповернення. Нині більшість експертів іранських ядерних програм уважають, що швидше, ніж за 12 — 15 місяців, створення ядерного пристрою Іранові не подужати. Ще приблизно стільки ж часу буде потрібно для створення боєголовки для ракети. Проте листопадова доповідь 2011 року МАГАТЕ констатує різке прискорення просування Ірану на шляху до створення ядерного боєзаряду. Отже, експерти можуть і помилятися...
Тому чинник часу набуває особливого значення. В Ізраїлі, звичайно, розуміють, що успіх операції вирішальною мірою залежатиме від ступеню й форми залучення США. З їхньою безпосередньою участю Іран не матиме ані найменших шансів. Ані застарілий і нечисленний іранський флот, ані багатометрові гранітні укріплення ядерних об’єктів, ані ракетні комплекси не врятують Іран від дуже великих утрат і практичної зупинки ядерних програм. Лише в цьому разі Ізраїль може вважати себе захищеним від спроб завдати удар у відповідь. Про це прекрасно обізнані й у Тегерані.
Незважаючи на всю свою войовничу риторику й провокаційні заяви, іранська влада, як світська, так і духовна, зовсім не схожа на самовбивць, які готові власною загибеллю знищити сіоністського ворога. У цій ситуації вони вміло маневрують, діють дуже обережно, вправно зондують реакцію на свої дії, прагнучи не вийти за межі, коли можна спровокувати неконтрольовані наслідки. Отже, за всієї своєї ортодоксальності іранські лідери нагадують непримиренних борців із сіонізмом більше на словах і зовсім не за будь-яку ціну. Вони діятимуть так, щоб до отримання ядерної зброї в жодному разі не спровокувати безпосередньої військової участі США в операції проти іранської ядерної програми.
Можна погодитися з Меїром Даганом, який посідав протягом останніх десятьох років пост глави ізраїльської розвідки Моссад, що головним для аятол зараз є не розтрощення Ізраїлю, а збереження завоювань ісламської революції 1979 року. Річ, проте, у тім, що ймовірність залучення США до військової фази операції значною мірою залежить від виборчої президентської кампанії в США. Імовірно, що ми станемо свідками так званих close elections, коли своєрідний політичний фотофініш зафіксує лише незначну перевагу переможця президентських перегонів.
У такій ситуації президент Обама прагне ухилитися від залучення США до ще одного збройного конфлікту на Ближньому й Середньому Сході, побоюючись цілого комплексу негативних економічних і політичних наслідків, які здатні зашкодити його перемозі на виборах. Проте позиція невтручання можлива лише в тому разі, якщо Ізраїль також у період до голосування 6 листопада утримається від силової акції щодо іранських ядерних об’єктів. Інакше в Обами не залишиться ані поля для маневрів, ані можливості вибору.
Почнемо з того, що чимала частина виборців підозрює президента в тому, що той таємно сповідує іслам. При тому, що будь-який американський президент насамперед діє з огляду на інтереси своєї країни, факт дійсної або уявної прихильності до ісламу буде вкрай непопулярним у США і здатний завдати серйозних електоральних утрат.
Другий вельми важливий чинник — психологічний. Америка як країна й американці як народ категорично не сприймають слабкого становища, такого, що пасе задніх. Гасло «Ми можемо бути не першими, але ніколи не будемо другими» є засадничим для американського менталітету. Обережну й не завжди зрозумілу багатьом політику Білого дому вправно використовують республіканські опоненти президента для свого піару. Хоче цього чи не хоче, але Обама має на це зважати.
Річ не лише у впливі єврейської громади США, хоча його недалекоглядно не враховувати. Іранські аятоли й світські радикали досить необачно кидають виклик не лише всьому Заходові, а й більшості арабських країн. До цього слід додати ворожу позицію Туреччини й недружньо нейтральну інших мусульманських держав — від Пакистану до Індонезії. Якщо США не хочуть значно підірвати свої позиції саме в цих країнах, вони не можуть залишатися поза подіями, займаючи вичікувальну позицію.
До сказаного слід додати, що, окрім загрози прямого зіткнення Ізраїлю й Ірану, продовження іранської ядерної програми неминуче спричинює підхльостування гонки озброєнь в регіоні, коли ціла низка держав також спробує долучитися до ядерного клубу (Саудівська Аравія, Туреччина, Єгипет), більше не покладаючись на американську «парасольку безпеки». Це призведе не лише до дипломатичних та іміджевих утрат для Вашингтона, а й до реальних економічних і стратегічних. Адже в зоні Перської затоки й Індійського океану американські військово-повітряні й військово-морські бази розташовуються на території відповідних держав саме з такою метою. А якщо на США надії немає, то й бази нікому не потрібні. Утрати для Пентагону очевидні.
Обережність Вашингтона викликана й внутрішніми причинами економічного й фінансового характеру. Витратити зараз величезні гроші на військові дії проти Ірану досить складно. Бюджет вимагають не збільшувати, а скорочувати. Хоча монархії Перської затоки цілком можуть покрити такі витрати, як, наприклад, це зробив Кувейт після операції «Буря в пустелі» проти Іраку. Цілком можливо, що Обаму зупиняє й можливість досить високого рівня втрат у період конфлікту. За всієї слабкості іранського флоту йому цілком до снаги мінувати не лише Ормузську протоку, а й значну частину Перської затоки.
Під час ірано-іракської війни 1980 — 1988 років обидві сторони використовували міни в обмежених масштабах. Проте мінами було пошкоджено два судна 1984 року, вісім — 1987-го і два — 1988-го. 16 травня 1987 року в затоці було підірвано радянський танкер «Маршал Чуйков». Тому загроза мінування затоки й протоки цілком може бути реалізована з очевидними наслідками для всіх сторін можливого конфлікту. Хоча наразі уявляється гіпотетичною.
Балансування на межі з одної сторони цілком влаштовує іранські керівні кола, оскільки дає їм певний виграш часу. Саме так слід розглядати згоду іранської влади на допуск інспекторів МАГАТЕ на ядерні об’єкти. Мабуть, із цього мало що вийде.
Так само зволікають й у Вашингтоні зі своїх міркувань. Проте зволікання з розв’язанням проблеми ускладнює вихід на прийнятний рівень рішення й заганяє всіх у зазначений вище цугцванг, коли рішення доведеться ухвалювати в ускладнених умовах і за відсутності того самого часу. І ризик виникнення непередбачених ситуацій істотно зростає.
Нарешті, остання по черзі, але зовсім не за значенням обставина знову спонукає пригадати шаховий термін «цугцванг». Ніхто не повинен плекати ілюзій щодо нейтрально байдужої позиції ще двох постійних членів РБ ООН — Росії й Китаю, якщо серйозний регіональний конфлікт таки спалахне в безпосередній близькості від їхніх кордонів, а їхню позицію буде проігноровано, як у випадку з Лівією. І хоча жодна з цих країн безпосередньо не втручатиметься у військовий конфлікт, повернення до часів холодної війни цього разу практично гарантоване.
На відміну від шахів, із політичного цугцвангу вихід є. Іран має відмовитися від володіння ядерною зброєю й поставити свої ядерні об’єкти під повний міжнародний контроль, а також припинити підтримку міжнародного тероризму й погрози на адресу сусідів. Зі свого боку, західні країни не повинні втручатися у внутрішні справи Ірану. Але чи переможе здоровий глузд і політична відповідальність?
