Сьогодні колишній прем’єр-міністр Данії Андерс Фог Расмуссен приступає до виконання обов’язків на посаді Генерального секретаря Північноатлантичного альянсу. Для Києва заміна данцем голландця Яап де Хооп Схеффера не має жодного принципового значення. Напередодні Схеффер разом з дружиною вже провів прощальну церемонію у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.
Якщо розглядати час керування де Хооп Схеффера формально, то можна подумати, що він такий собі політичний Ілля Муромець у європейській політиці. Адже за час його перебування у кріслі керівника очолюваний ним Північноатлантичний альянс розрісся мало не в півтора рази — з дев’ятнадцяти держав-членів до двадцяти восьми. Але насправді рішення про приєднання до НАТО Латвії, Литви, Естонії, Болгарії, Румунії, Словаччини і Словенії було ухвалене ще 2002 року, коли генсеком Альянсу був британець Джордж Робертсон. Та офіційно вони увійшли до організації у березні 2004 року — вже за часів Схеффера. Утім, і Робертсону не можна повністю приписати цей успіх.
Це ми в внутрішніх наших справах ламаємо голову в спробах визначити, що зміниться, коли до влади прийде Яценюк, Янукович, Тимошенко чи ще хтось. А у спокійній, усталеній Європі, де відпрацьовані механізми співпраці, де вироблено чіткі критерії для ухвалення тих чи інших рішень від однієї, навіть першої, особи залежать хіба що якісь нюанси. Керівник може лише або прискорити, або пригальмувати той чи інший процес. Але навряд чи здатен скасувати його з власної волі. Тож і значне розширення Альянсу відбулося через принципове рішення всіх її членів і через прагнення інших країн туди вступити. Намітилася така об’єктивна тенденція, реалізація якої припала на час керівництва Робертсона і Схеффера. Вони лише організували процес розширення Альянсу.
Треба згадати, що, свого часу наслухавшись рішучих декларацій «помаранчевого» керівництва України про європейський вибір і євроатлантичну інтеграцію, Схеффер був сповнений оптимізму і стверджував, що НАТО допомагатиме Києву рухатися в цьому напрямку, але підкреслював при тому, що це справа самої України, говорив про реформи, що вона має здійснити для вступу до НАТО. А незадовго до свого відходу він заявив, що Україна і Грузія не готові стати членами НАТО. Можна, звісно, нарікати на нахабство Москви, котра веде брутальну політику на недопущення Києва до Альянсу. Але будь Генсеком НАТО навіть представник Польщі, яка рішуче виступає за прийняття України до організації, та й він навряд чи зміг би щось принципово змінити. Що він зробить, коли Президент заявляє одне, а потім прем’єр-міністр у страусячих туфлях, прибувши до Брюсселю, каже протилежне, мовляв, ми не готові? Що йому думати, коли партія, яка розробила програму вступу до НАТО, відійшовши від влади, раптом стає принциповою противницею такого вступу? Тут сам чорт голову зламає.
І поява на чолі НАТО Андерса Фог Расмуссена не принесе нам ні шкоди, ні користі. Просто одне обличчя змінилося на інше. А вступ, у першу чергу, залежить від нас самих.
