У законодавчому марафоні гарячої парламентської осені увага абсолютної більшості спостерігачів прикута до хітів політичного сезону — внесення змін у Конституцію України, прийняття держбюджету на 2001 рік, розгляду цілого ряду кодексів (Податкового, Земельного, Цивільного та ін.). Тим часом з-понад 300 законопроектів, які чекають своєї черги у Верховній Раді, парламентарії повинні розглянути правові акти, що формулюють основи державної етнонаціональної політики — Концепцію державної етнонаціональної політики і нову редакцію Закону про національні меншини.
Стратегічна значущість сфери етнічних відносин для України не викликає сумнівів. Нещодавні львівські події та дипломатична полеміка з цього приводу з Російською Федерацією знову нагадали про приховану гостроту і потенційну небезпеку мовної проблеми. Не спадає політичне напруження у стані кримськотатарського питання. «Дивна» історія з рішенням Конституційного суду з приводу ратифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин продемонструвала, що Україна ще не цілком готова до дотримання європейських стандартів у сфері забезпечення прав національних меншин. І це при тому, що Президент України Л.Д.Кучма чітко визначив європейський вибір нашої країни, прагнення послідовно інтегруватися в європейські структури, включаючи в перспективі вступ до Європейського Союзу. Не треба забувати, що забезпечення прав національних меншин є одним з найважливіших критеріїв, які враховуються при інтеграції в європейське співтовариство.
На фоні цього питання про зміст і механізми реалізації державної етнонаціональної політики заслуговує на найпильнішу увагу, ретельний аналіз та врахування громадської думки.
Перша принципова проблема — якою мірою Концепція державної етнонаціональної політики, передана Кабінетом Міністрів на законодавче затвердження Верховній Раді України, відповідає нинішнім політичним реаліям? Результати всеукраїнського референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., визначили початок масштабної конституційної реформи. В її рамках передбачається зміна інституційної структури законодавчої влади, механізмів її формування. Готується реформа адміністративно-територіального устрою. Природно, в процесі цих змін необхідно враховувати інтереси національних меншин, необхідність ефективного представництва і реалізації їх інтересів. Концепція державної етнонаціональної політики не дає конкретної відповіді на запитання, як саме це зробити. За своїм змістом названий документ є загальною декларацією принципів та завдань, які характеризують специфіку і спрямованість державної етнонаціональної політики України. Концепція чітко фіксує баланс інтересів у забезпеченні, з одного боку, «етнічного відродження української нації», її всебічного розвитку як головної умови «забезпечення інтеграції всіх структурних етнонаціональних компонентів українського суспільства в український народ (українську політичну націю)», а з іншого — оптимального врахування інтересів усієї етнічної спільності, що населяє територію України. Саме на цьому балансі інтересів і була заснована етнонаціональна політика української держави, зважене і послідовне проведення якої дозволило забезпечити міжнаціональну злагоду в умовах етнокультурного розмаїття.
Проте в сучасних умовах цього вже замало. Необхідний якісно новий рівень етнонаціональної політики, що відповідає вимогам стратегії європейської інтеграції, цілям та змісту конституційної реформи.
По-перше, етнонаціональна політика потребує розумної регіональної диференціації. Одні підходи, рішення і кошти необхідні для Криму, інші — для Закарпаття та Буковини, треті — для російськомовних регіонів, четверті — для західних і центральних областей України. Наприклад, для забезпечення повноцінного представництва і реалізації інтересів національних меншин Криму в органах влади автономії можуть виявитися корисними пропорційна система виборів до парламенту республіки, квотний принцип формування уряду і принцип взаємного вето при прийнятті ключових рішень.
У рамках адміністративно-територіальної реформи можна було б відтворити в деяких регіонах (насамперед у Закарпатті та інших місцях компактного і локалізованого мешкання національних меншин) автономні адміністративно-територіальні одиниці (від сільських рад до районів). Саме в таких адміністративно-територіальних одиницях логічно реалізовувати вимоги Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Україна має власний історичний досвід функціонування подібних автономних утворень. На початку 30-х років на території республіки існувало 25 національних районів, кількасот національних сільських рад.
Особливий підхід необхідний для забезпечення інтересів національних меншин, що характеризуються дисперсністю розселення їхніх представників, але зосереджених в основному в містах. Саме міста є середовищем найбільш активної повсякденної взаємодії представників різних етнічних груп. З одного боку, це може спричинити можливі міжіндивідуальні конфлікти на побутовому грунті, що набувають етнічного забарвлення, і вимагає, відповідно, активної профілактичної роботи в цій сфері. З іншого боку, умови великого міста дозволяють реалізувати на практиці модель етнічного мультикультуралізму.
По-друге, необхідно чітко визначитися із суб’єктами, механізмами реалізації і ресурсним забезпеченням державної етнонаціональної політики України. Інакше ні про яку серйозну політику не може бути й мови.
І тут ми стикаємося з парадоксальною ситуацією. Донедавна в структурі органів виконавчої влади за сферу міжнаціональних відносин функціонально відповідав спеціально уповноважений центральний орган — Держкомітет у справах національностей та міграції. У рамках адміністративної реформи цей орган влади ліквідований, а його правонаступником став відповідний департамент у Міністерстві юстиції, частина функцій та повноважень були передані іншим відомствам. Приведення українського законодавства, що регулює сферу міжнаціональних відносин, у відповідність із нормами і засадами європейського права, розробка і реалізація цілого ряду цільових державних програм, про які говориться в Концепції державної етнонаціональної політики, вимагає масштабних організаційних зусиль, міжвідомчої координації цієї діяльності. Однак організаційні ресурси відповідного департаменту Міністерства юстиції явно не відповідають обсягу завдань, що декларуються в Концепції.
Урядовий комітет соціального і гуманітарного розвитку, проект Закону «Про концепцію державної етнонаціональної політики України» є координуючим органом Кабінету Міністрів. Для нього етнонаціональна політика є лише одним із напрямків діяльності.
Значною мірою функції координації з розробки та проведення державної етнонаціональної політики, забезпечення взаємодії державних органів і національно-культурних об’єднань на засадах демократизму та відвертості могла б узяти на себе Рада представників громадських організацій національних меншин при Президенті України, створена у квітні цього року. Але для цього вона повинна подолати формально-представницьку модель своєї діяльності, стати повноцінно функціонуючим органом координації державної етнонаціональної політики.
З цією метою доцільно створити при Раді робочі групи, які відповідали б за розробку і координацію окремих напрямків етнонаціональної політики. До складу цих груп необхідно включити не тільки зацікавлених і компетентних представників громадських організацій національних меншин, але й керівників відповідних відомств, депутатів Верховної Ради (насамперед членів Комітету з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин), авторитетних фахівців, які займаються дослідженнями сфери міжнаціональних відносин.
Особлива увага при здійсненні державної етнонаціональної політики повинна бути приділена формуванню атмосфери толерантності, взаєморозуміння і взаємодії представників різних етнічних груп, рішучій протидії будь-яким виявам ксенофобії, агресивного націоналізму, антисемітизму, нетерпимості та дискримінації на національному грунті. На превеликий жаль, спроби розпалювання міжнаціональної ворожнечі в різних регіонах України робляться не так уже й рідко. Дослідження становища і тенденцій розвитку міжнаціональних відносин у Харкові, проведене лабораторією соціологічних досліджень Харківського національного університету на замовлення Асоціації національно-культурних об’єднань України у квітні-травні 2000 р., зафіксувало дещо несподіваний факт. Нарівні із загальною тенденцією підвищення ступеня етнічної толерантності по мірі підвищення освітнього рівня людей дещо збільшується частка осіб, які виявляють антипатію (негативні стереотипи) щодо певних етнічних груп. Як з’ясувалося, основним джерелом формування негативного образу окремих етнічних груп у цьому випадку є засоби масової інформації. Негативне ставлення до окремих національних груп склалося переважно на основі повідомлень ЗМІ в 14% респондентів (усього було опитано 800 жителів міста, що представляли основні етнічні, вікові та освітні групи), але з цієї частки респондентів 56% мали вищу освіту. Цей факт зайвий раз свідчить про те, що висвітлення проблеми міжнаціональних відносин у засобах масової інформації вимагає особливо делікатного й відповідального підходу.
Для подолання цієї негативної тенденції необхідна активна, цілеспрямована діяльність національно- культурних товариств, відповідних державних відомств, затвердження в журналістському середовищі стандартів політичної коректності у висвітленні проблематики міжнаціональних відносин. Нарівні з цим необхідне посилення правової відповідальності (як адміністративної, так і кримінальної) щодо осіб, які розпалюють міжнаціональну ненависть. Поки що українська правова система не дозволяє ефективно протидіяти публічним проявам етнічної ксенофобії. Реакція європейського співтовариства на включення радикальних націоналістів до складу правлячої урядової коаліції в Австрії показує, що агресивний націоналізм є персоною нон грата в об’єднаній Європі. Нам варто постійно про це пам’ятати, якщо ми всерйоз думаємо про інтеграцію України в Європейський Союз.
Стабільність і злагода у сфері міжнаціональних відносин є одним із головних досягнень незалежної української держави. Від усіх нас залежить, щоб цей політичний капітал був не тільки збережений, але й примножений.
ОЛЕКСАНДР ФЕЛЬДМАН,
Президент Асоціації
національно-культурних об’єднань України
