Яким є Путін-людина, як насправді складалася його політична біографія? Хоч у світовій і російській пресі щодо цього дещо опублікували, проте визнаємо чесно: відповідь на це запитання все ще часто губиться в тумані загальних фраз, недомовленостей і «фігур умовчання».
І ось саме в цьому плані надзвичайно цікавими виглядають (особливо нинi) роздуми самого російського президента про себе, своє життя, про професійну та політичну кар’єру, що містяться в одній грунтовно забутій нинi книжці (й дарма!), виданій у березні 2000 року — зауважимо, ще до обрання Путіна президентом на перший термін! — під назвою «Від першої особи. Розмови з Володимиром Путіним». Книжка, підготовлена до друку трьома російськими журналістами (Андрієм Колесниковим, Наталією Тімаковою та Наталією Геворкян), що складалася з циклу інтерв’ю майбутнього керівника Росії, а також спогадів рідних, близьких і друзів про молоді роки Путіна, очевидно, задумувалася як видання «однократного» використання. Спробуємо зараз, через 5 років, у світлі накопиченого досвіду (і, зокрема, досвіду «російського чинника» і персонального «чинника Путіна» в українських виборах-2004) уважно перечитати ті давні «розмови з Путіним» з позицій «історії сучасності».
У притаманній йому манері Володимир Володимирович почав спілкування з журналістами з таких слів: «Насправді в мене дуже просте життя, воно все як на долоні. Школу закінчив, пішов до університету. Університет закінчив — до КДБ. КДБ закінчив — знову до університету. З університету — до Собчака (Анатолій Собчак — мер Санкт- Петербургa в 1991 — 1996 роках, людина, яка, по суті, відкрила Путіну дорогу до великої політики; помер у лютому 2000 року. — І.С. ). Від Собчака — до Москви, в Управління справами (Президента Єльцина. — І.С. ). Потім — до Адміністрації президента. Звідти — до ФСБ. Потім призначили прем’єром. Тепер (у лютому 2000 р. — І.С. ) — в.о. президента. Все!» Здивовані журналісти не змогли, звісно, утриматися від вигуку: «Але були ж подробиці?!» Ось про «подробиці» (здебільшого зі слів самого Путіна!) і поговоримо.
Як відбувався у юного Володі Путіна, сина учасника Великої Вітчизняної, інваліда війни, багаторазово пораненого, який дивом вижив (воював, до речі, й у так званому винищувальному батальйоні НКВД), вибір життєвого шляху?
Відповідь на це запитання — у словах самого російського президента: «Мене, без будь- якого перебільшення, можна було вважати успішним продуктом патріотичного виховання радянської людини... Мої уявлення про КДБ виникли на основі романтичних розповідей про роботу розвідників». І, на прямо поставлене запитання: «Ви, коли на роботу в органах погоджувалися, про 37-й рік думали?» — журналісти почули: «Чесно скажу: абсолютно не думав. Абсолютно. Так, я, звісно, був у курсі культу особи, того, що постраждали люди, а потім було розвінчання культу особи... Я ж зовсім пацаном був! Коли в університет вступав, мені 18 років було, а коли закінчив — 23. Адже ми жили в умовах тоталітарної держави. Все було закрите. Наскільки глибоким був цей культ особи? Наскільки серйозним? Ані я сам, ані хтось із моїх друзів не усвідомлювали це». Зауважимо, що Путін у розмові в 2000 (!) році віддав перевагу старому офіційному терміну хрущовської доби — «культ особи» перед словами «репресії», «злочини Сталіна», тим більше «терор»... А ось оцінка стилю роботи КДБ уже другої половини 70-х: «Діяли, звісно, неправильно, і це було проявом тоталітарної держави. Але показувати вуха вважалося непристойним. Було все не так грубо». — Запитання: «Й історія з Сахаровим не була грубою?» — Відповідь (важко позбутися враження, неохоча): «Історія з Сахаровим була грубою».
Яким бачать Путіна близькі друзі? Музикант Сергій Ролдугін згадує: «Я запитав його: «Я — віолончеліст, я граю на віолончелі. Я ніколи не зможу бути, наприклад, хірургом. Але я — хороший віолончеліст. А в тебе що за професія? Я знаю, ти — розвідник. Не знаю, що це означає. Ти хто? Що ти можеш?» І він мені сказав: «Я — фахівець зі спілкування з людьми». На цьому ми розмову закінчили. Він справді вважав, що професіонально розбирається в людях». Ще одне цікаве свідчення того ж Сергія Ролдугіна: «У нього (Путіна. — І.С. ) дуже сильний характер. Припустімо, я набагато краще грав у футбол. Але йому програвав, бо він чіпкий був, як бульдог. Він мене просто вже діставав. Я тричі відберу м’яча, і тричі він у мене назад його вирве. Страшенно настирливий характер, який виявлявся буквально в усьому».
Безумовно, для розуміння еволюції поглядів майбутнього російського президента слід мати на увазі, що розвідка, де він працював, «завжди була найбільш фрондуючою структурою у КДБ». Путін згадує про свою розмову з одним із друзів, який працював у Афганістані «старшим групи по лінії безпеки» (це, очевидно, відбувалося на початку 80-х років). На поставлене Володимиром Володимировичем пряме запитання, як «афганець» оцінює результати своєї «роботи» в далекій країні (а той за родом служби, крім усього іншого, «візував» ракетно-бомбові удари). І ось Путін згадує: «Його відповідь була для мене шокуючою. Він так уважно подивився на мене і сказав: «Ти знаєш, я свої результати оцінюю за кількістю документів, які я не підписав». Це, звісно, подіяло на мене як удар. Після таких розмов замислюєшся, щось переосмислюєш». Імовірно, вражаючим результатом такого переусвідомлення стали дії російської армії в Чечні під керівництвом Верховного Головнокомандуючого В.В. Путіна...
Ще одним важливим етапом у житті Володимира Володимировича була робота в «братській» НДР (1985 — 1989), бо ті роки також чималою мірою сприяли переусвідомленню закладених з дитинства ціннісних установок (принаймні, так стверджує сам Путін). До сфери його обов’язків входила «праця по лінії політичної розвідки», а також «отримання інформації про політичних діячів, про плани потенційного противника» (хто був цим противником, здогадатися неважко...). Після чотирьох років роботи в «першій німецькій державі робітників і селян» В. Путін був свідком істинно історичних подій: падіння Берлінської стіни, краху НДР; в ті дні, користуючись його словами, «почали громити управління міністерства держбезпеки НДР» («Штазі»). Він чекав реакції Москви (дійшло до облоги службової будівлі радянської резидентури в Дрездені обуреним, як висловився В. Путін, «натовпом»), але Москва мовчала... Як же прокоментував вже в.о. президента ті події в лютому 2000-го? «У мене тоді виникло відчуття, що країни більше немає. Стало ясно, що Союз хворий. І це смертельна, невиліковна хвороба під назвою параліч. Параліч влади».
Дозволено запитати: а чи не вважає президент Росії саме цей параліч влади однією з головних причин розвалу соцтабору і Варшавського договору, які, цілком імовірно, могли б успішно існувати, якби Кремль проявив цю владу? І — бiльше того — чи не в цьому паралічі вбачає він і головну причину розпаду СРСР (на його думку, заявлену в Києві наприкінці жовтня 2004 року, «історичної трагедії»)? І чи не подібне відчував у Будапешті восени 1956 року тогочасний радянський посол, а згодом голова КДБ і Генсек Ю. В. Андропов? І чи не в цьому, нарешті, джерела позиції Путіна-державника?
Ось що згадує Володимир Чуров, у 90-ті роки заступник голови Комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга (йдеться про той момент, коли В. Путін перейшов на роботу до мера Петербурга А. Собчака, у Смольний): «Кожен вибирав, чий портрет повісити в себе в кабінеті замість вождів революції. Всі здебільшого вибирали портрет Єльцина. Путін замовив собі Петра Першого. Йому принесли два портрети на вибір: один романтичний портрет — молодий Петро, кучерявий, завзятий, у латах часів «великого посольства»; другий, який Путін і вибрав, — гравірований, один з останніх портретів Петра Першого. Портрет тих років, коли, власне, його реформи йшли найактивніше. Саме тоді... Петро заклав основи Російської імперії. Вважаю, Володимир Володимирович не випадково для свого кабінету цього Петра вибрав, рідкісного, мало кому відомого. Петро на цій гравюрі досить похмурий, стурбований, я б сказав».
Підсумовуючи, важливо відзначити таке. Президент Росії, хоч би як до нього ставитися, безумовно, жорстко відстоює національні інтереси своєї країни, як він їх уявляє (інша справа, як формувалися ці уявлення. Про це ми і намагалися розповісти). І це нормально. Важко визнати нормальним інше: різні партнери кремлівських керівників за столом переговорів з нашої, української, сторони далеко не завжди виявляють бажання і здібності адекватно відстоювати національні інтереси своєї країни. Прагматично і на принципах рівноправності. Відстоювати саме з Володимиром Путіним, людиною, яка щонайменше до 2008 року буде президентом Росії, політиком, який має «деякі власні правила», і одне з них — «ніколи ні про що не жалкувати».
