«День» уже повідомляв про те, що 29 жовтня армійським патрулем РФ було затримано двох західних журналістів. Федеральна «ніжність» — це не неологізм, це нинішня російська буденність. Британському журналістові Ентоні Лойду і американському фотокореспонденту Тайлеру Хіксу «пощастило» сповна відчути всі її принади на собі. Після затримання їм було влаштовано триденний допит невідомими у масках під акомпанемент пісні Елвіса Преслі «Люби мене ніжно». Пропонуємо читачам враження одного з них — Ентоні Лойда.
«Гаррі» був моїм старшим слідчим, який вів допит. Я навіть не знаю, як він виглядає, оскільки під час допиту він завжди був у в'язаній масці. «Вам подобається Елвіс?» — несподівано спитав він у першу ніч мого полону. «Так», — відповів я тупо, мій мозок вже був одурманений численними запитаннями, поставленими в останні години. Він дістав магнітофон і натиснув на кнопку. Зірки і спалахи сигнальних ракет освітлювали темну чеченську рівнину навколо нас, закутуючи західне поле бою таємничим пурпуровим сяйвом, висвіченим слідами куль і спалахами польових гармат. «Люби мене ніжно, люби мене щиро», — затягнув «король», і в цей момент у ночі пролунав грім російської артилерії. «Отже, Ентоні, — повторив Гаррі, нахилившись уперед, очі його втупилися на мене крізь прорізи маски, — давайте ще раз повернемося до початку...»
Тепер Гаррі багато що знає про мене, але все, що я знаю про нього, це що йому 30 років, він офіцер ФСБ і вивчав англійську в спецшколі. Наша перша зустріч відбулася на узбіччі дороги в Чечні, коли я стояв під охороною російських військових, а мій одяг і речі професійно обшукували працівники спецслужб.
Російські війська перекрили чечено-інгуський кордон за 6 днів до того, як дві бригади тихо просунулися в західну частину сепаратистської республіки. На моєму шляху встав потік людей до Інгушетії, і я відчайдушно намагався повернутися до Чечні зі своїм другом і колегою, 30-річним американським фотографом Тайлером Гіксом. Обдумуючи наші шанси в готелі у столиці Інгушетії Назрані, ми познайомилися з дуже дивною людиною. Заможний бангладешець Моджумдер Амін був представником ісламської організації, що встановила зв'язки з чеченським керівництвом для досягнення миру шляхом переговорів.
Серед його документів був факс від російського прем'єра Путіна з дозволом на в'їзд у Чечню. Минулого четверга вдень п. Амін оголосив, що вирушає до Грозного на великій «Волзі» і спитав, чи не хочемо ми супроводити його. У нас було десять хвилин для прийняття рішення. «Цей план такий божевільний, що може спрацювати», — зауважив Тайлер, почухавши бороду. З цією непохитною логікою ми сіли у «Волгу». Наш план, звісно, провалився. Хоч ми і проїхали два російські КПП (факс Путіна зробив свою справу), на кордоні ми наткнулися прямо на російського генерал- майора.
Пана Аміна негайно відправили до Назрані (його документи, певно, задовольнили росіян), а Тайлера і мене хутенько переправили назад через кордон, і почався наш полон. Гаррі міг грати і в поганого, і в хорошого поліцейського, іноді він був доброзичливим, а іноді, коли помічав розходження у наших свідченнях, холодний і офіційний.
Спочатку ми неминуче зіткнулися зі «шпигунським» сценарієм. «Ваше звання і посада?» — перше поставлене мені запитання, коли Гаррі подивився мій паспорт, відмічений візами з найгарячіших куточків світу: Афганістан, Пакистан, Сирія, Ліван, Югославія. «Доброго ранку, шпигуни», — стало звичним привітанням нашого командира. Більше за все мене непокоїло те, що росіяни виявлять, хто був моїм зв'язним у Чечні. Мені вдалося з'їсти сторінку із записника з його ім'ям і номером телефона ще до того, як нас витягли з машини. Перед тим, як нас роз'єднали, я прошептав Тайлеру, щоб він сказав, що тільки я знаю, з ким ми повинні були зустрітися, і наші версії не будуть суперечити одна одній. Гаррі так і не дізнався його справжнього імені. Між допитами нас тримали в наметі разом із взводом федерального спецназу, навколо були артилерійські позиції та вогневі точки. Спецназівців дуже забавляла наша компанія. Ми, як і вони, спали на землі на дошках, накиданих навколо дров'яної пічки, загорнувшись у товсті шинелі, і їли їхню пісну сьорбанку з хлібом тричі на день. «Хороша зброя, гидка їжа і мало води», — сказав мені один із них про свою армію, коли чистив свою гвинтівку для безшумного нападу.
Гаррі й інші офіцери, з якими я зустрічався, точно знали, чого хочуть від війни. «Минулого разу ми її втратили, і тепер хочемо завоювати». Це було, коли я бачив Гаррі в останній раз. Він натякнув, що нас можуть перевести в інше місце, можливо, у в'язницю, і спитав, чи не хочемо ми чогось. Я попросив горілки і поїздку на лінію фронту, але він засміявся і почав ставити запитання.
На третій день нашого ув'язнення, у міру просування бойових дій углиб Чечні, біля наших позицій приземлився вертоліт. Ми з Тайлером оптимістично вирішили, що прилетів хтось, хто має повноваження для нашого звільнення. Досі ми думали, що цілком можливо, нас ненадовго можуть відправити у в'язницю, але на це було не схоже. Наші найбільші побоювання були народжені розумінням того, що величезна, незграбна організація посадила нас під варту під час великого заворушення і що ми могли б нидіти у в'язниці тижнями, сидячи десь у камері тільки тому, що нікому не було справи до того, щоб випустити нас. Армія займалася своєю справою, уряд теж, кожний хотів урвати шматок Чечні зі своїх причин, і до долі двох іноземців було байдуже. Якщо розпорядження і давалися з Москви, я цього не відчував. Ніхто не вийшов з вертольота, але нас завантажили в нього. У носовій частині крилатої машини сидів молодий автоматчик, з голови до ніг одягнутий у чорне, у шкіряному льотному шоломі і синіх сонцезахисних окулярах; ще там були два пілоти і троє солдат. Машина злетіла в небо і попрямувала на північ.
Ніс вертольота пірнув униз, коли автоматник почав стріляти по цілях під нами, звук стрілянини слабо пробивався крізь шум моторів. Висадили нас у Моздоку, на головній російській базі Північного Кавказу, нудному сірому нагромадженні, повному ворожої офіційності і тіней «холодної» війни.
Нові охоронці прийняли нас вороже, відправивши нас на машині в нове місце для допитів. Знову розлучений з Тайлером, я вже сидів перед полковником розвідки, котрий крутив мій паспорт у руках і посміхався. «Вашого паспорта більше немає, — сказав він, опускаючи його в ящик стола, майже пошепки. — Без нього ви ніхто, вас не існує. І ми можемо це зробити, якщо захочемо — ви зникнете».
Це не було багатообіцяючим початком, але через кілька годин ми вже пили з ним горілку і підіймали тости за британську армію — його методи допиту виявилися безпорадними. Його так званий «спеціаліст з комп'ютерів», викликаний перевірити мої дані в черговий раз, був такий невмілий, що ледве зміг запустити машину. Ці хлопці були клоунами порівняно з Гаррі та його людьми. Я почувався ображеним.
З Тайлером обходилися так само, після цього вони, здавалося, не знали, як з нами вчинити. У типово російській манері звалити справу на іншого, вони передали нас уночі в іншу в'язницю ФСБ в Моздоку. Ленін дивився на нас зі стіни в кожній кімнаті похмурої, запиленої будівлі, позначеної слідами занепаду, запустіння та застою — свідченнями напівмертвої системи.
У шлунках у нас не було нічого, окрім горілки, і так ми рушили далі. Здавалося, що нас просто перекидають від однієї групи до іншої, знову і знову допитують різні сили безпеки, не пов'язані одна з одною.
У тому приміщенні було шість чоловік, нічне перекидання здійснювалося під командуванням моложавого чоловіка на ім'я Саша. У них були сірі, невиразні обличчя, і вони були найдурнішими людьми з тих, які зустрічалися мені в житті.
Обстановка стала напруженою, а ми з Тайлером, вважаючи, що робляться серйозні дипломатичні зусилля по нашому звільненню, ставали дедалі упевненішими, а також утомленими і злими. Не бажаючи просто відповідати на запитання, ми стали відмовлятися від співробітництва, доки нам не нададуть можливість зателефонувати в наші посольства і повідомити про наше місцезнаходження. Після однієї такої сутички вони залишили нас спати на підлозі, а потім о 4-й годині ранку знову увірвалися, щоб допитувати мене. Я перестав відповідати, і мовчання додалося до відчуття безглуздя і марноти, які дедалі посилювалися. Потім мене закрили в кабінеті Саши, а в сусідній кімнаті я міг чути, як допитували Тайлера. «Ти будеш відповідати», — гримів через стіну Сашин голос. «Я ситий по горло вашим лайном», — відповів Тайлер.
Пізніше, вранці, прибув новий офіцер ФСБ, більш інтелігентний і досвідчений. Він провів нас на переговорний пункт і дозволив зробити дзвінок. (Ми не могли телефонувати з будинку ФСБ, сказав офіцер, бо він був секретним).
Я зателефонував Джайлзу Уайттеллу з московського бюро «Таймс». «Скажи в посольстві, що зі мною поводяться в Моздоку, як із собакою, — голосно поскаржився я, — і я сам вже починаю бути схожим на неї».
Невидимі і нечутні, після дзвінка Джайлза в британське посольство, заговорили «духи нижнього світу» дипломатичного співтовариства: російські, англійські й американські. Я не знав, хто що кому сказав, тільки через 20 хвилин після цього дзвінка співробітники ФСБ відвезли нас на сніданок у ресторан, а через півгодини відправили нас на таксі назад у Інгушетію.
Пан Амін сидів у ресторані готелю в Назрані, коли увійшли ми з Тайлером. «Привіт, хлопці», — широко посміхнувся він, оголяючи виблискуючі золоті коронки. «Я повертаюся завтра на чеченський кордон з новим факсом, щоб спробувати проникнути в Грозний. Не хочете зі мною?»
Я недовірливо подивився на нього, але він був цілком серйозний.
«Таймс», 2 листопада 1999 р.
Переклад Фонду захисту
гласності в Росії
