У Росії, на тлі міжнаціональних конфліктів Кондопоги, Бірюльово, Манежної та ще безлічі місцевостей, тривають дискусії: що об’єднує росіян в умовах не надто високої конкурентоспроможності російської моделі економіки та соціальної організації. Триває пошук престижної відповіді на «російську загадку».
Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦИОМ) провів дослідження «Сучасна російська ідентичність: вимірювання, виклики, відповіді».
Опитування виявило парадоксальні результати. 56% росіян вважають російською територією, що нині належить Україні, Крим. Південна Осетія і Абхазія, на думку 30% опитаних, — теж Росія. А от російські Дагестан і Чечня, на думку більшості росіян, — не російські. Дагестанців, чеченців, інгушів своїми вважають тільки 7 % росіян. Тоді як українців, які приїхали в Росію, 44% росіян вважають своїми.
Що означають такі дані? По-перше, те, що думку росіян (щодо Абхазії, Осетії й Криму) формує телевізор — слова означають більше, ніж реальність. Це як із нещодавнім визнанням росіянами озера Байкал символом Росії. Адже це символ, якого на власні очі не бачили 99% росіян.
Третина росіян не зараховує себе ні до яких соціальних груп і відповідає: «Я сам по собі», при цьому 76% вважають себе патріотами. Відсутність групової ідентичності такої великої групи людей означає слабкість реальних соціальних зв’язків, окрім вертикальних із державою.
Росіяни добре усвідомлюють, що родова, етнічна та релігійна консолідованість кавказьких народів ставить їх у виграшне становище у боротьбі за «місце під сонцем». Насправді навколо Кавказу формується типовий конфлікт цінностей. Російські традиції, пов’язані з безправ’ям громадян перед владою та слабкістю соціальних інституцій, вступають у гострий конфлікт із цінностями кавказьких народів, заснованими на демонстративному, як вважають чимало росіян, торжестві індивідуальності, що кидає виклик усьому, що її обмежує, включно з державою.
Нещодавно російське історичне товариство презентувало проект єдиного підручника історії для шкіл РФ. Замість «монгольського іга» тепер вирішено, що це була «система залежності російських земель від ординських ханів», події 1917 року будуть називатися в школі «великою російською революцією ХХ століття» (щоб не було образливо, адже у французів є), а період культу особистості — «сталінським соціалізмом».
У Росії влада легко може «переназвати» минуле без нових відкриттів і навіть суспільної дискусії. Є потужні традиції не називати речі своїми іменами — одне думають, друге зображують, а третє роблять. Один із російських класиків, Олександр Герцен, писав свого часу, що російський уряд діє як зворотне провидіння — виправляє на краще не майбутнє, а минуле.
Однак, таке утилітарне ставлення до історичних фактів не дає можливості діставати уроки минулого. У суспільстві, вихованому на відносності правди, підриваються найважливіші моральні підвалини.
Свого часу по всьому СРСР, як тільки заарештовували якогось чергового радянського начальника, за указом із Москви видирали з енциклопедії сторінки з інформацією про нього.
Для істориків відгадка — в історії. Загадка російської самобутності відкривається традиційно — походженням народу, умовами, в яких він виник та розвивався тривалий час.
Нині російські науковці досить активно досліджують і обговорюють у ЗМІ роль фіно-угорських народів у формуванні російського етносу. Між тим становлення Росії пояснює, куди зникли з білого світу меря, чудь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, мурома, мещера, югра, печора тощо? Хоча, наприклад, ще у XVIII столітті під Москвою існували адміністративні райони мері — «мерські стани».
Територія Ростово-Суздальського князівства XII—XIII стст., з якого й виросла сучасна Росія, цілком співпадає з землею народу меря, поширюючись на північ до Білоозера, вверх за течією Мсти, Мологи, Костроми, Унжа, а на півдні обмежучись Клязьмою й Москвою-рікою. Власне, це було князівство мері з найменшим Рюриковичем на чолі, у фіно-угорському морі. Ще російський поет Олександр Блок писав про історію Росії: «Чудь начудила, да меря намеряла».
Однак у масові ЗМІ, підручники ця дискусія майже не потрапляє. Проблема в тому, що, на думку політиків, це не надто престижно. Треба, щоб було по-імперськи «шикарно», в золоті й усе блищало.
Так само у свій час московські великі князі та царі намагалися довести походження свого роду від римських імператорів Августа й Костянтина Великого — це була майже офіційна ідеологія. Потім намагалися вивести родовід із Києва, так що навіть назвали шапку хана Узбека, подаровану московському князеві в XIV столітті на знак залежності, монголкою. Тепер ми бачимо зміщення акцентів у Золоту Орду, яка вже «не іго». Хоча, ймовірно, для народу важливіше знати не вигаданий родовід, будь він хоч сто разів престижний, а своє реальне походження, ніж вигадувати якихось неіснуючих предків. Замість того, щоб зрозуміти, чим Росія насправді є — а це було б набагато більш конструктивно і з повагою до самої себе, — в Росії намагаються довести, що «ми найкрутіші». Власне, засобами історії намагаються вирішувати завдання масової психології і психіатрії, замість отримувати безпосередні унікальні уроки.
По-суті Росія нині знову переписує історію, виходячи з сьогоднішнього дня і з потреб політичного моменту. Називання речей своїми іменами — це величезнаий привілей вільних людей. Це те, що допомагає усвідомлювати реальність.
Між тим, величезна кількість особливостей Росії може бути виведена саме з фіно-угорського спадку. Російський вчений Михайло Покровський вважав, що «в жилах великоросів тече 80% фінської крові». З ним солідаризувався й видатний філолог Володимир Даль: «Що не кажіть, а набагато більше половини земляків наших — обрусіла чудь».
Більшість російських особливостей і відмінностей від решти слов’янських народів, у тому числі слов’янських, пояснюється саме тим простим фактом, що слов’яни з’явилися на теренах сучасної Росії відносно нещодавно і, вочевидь, були у значно меншій кількості, аніж фіно-угорські аборигени. Принаймні, про жодні істотні переселення слов’ян на території Росії, крім виселення двох слов’янських родів в’ятичів і радимичів із Польщі, історія не повідомляє. Хоча повідомляє про півтора десятка фіно-угорських народів, які вже мали свої міста.
Жодних літописних відомостей про переселення слов’ян на землі Центральної Росії не збереглося. Також подив істориків досить довго викликає те, що «слов’янські переселенці» не заснували нових населених пунктів. Може, тому, що цих переселенців була жменя?
Річ у тім, що Росія є радше слов’яномовною країною, а не слов’янською. Слов’яни з’явилися в Заліссі (ядрі сучасної Росії) в XI—XII століттях, і достеменно невідомо, наскільки масовим було переселення. Зміна мови фіно-угорського населення, яка триває досі до ХХІ століття, та так досі й не завершилася, не означає зміни населення. Адже мову й навіть культуру можна змінити, а гени — ні.
Генетичні дослідження, які останнім часом проводять російські наукові інституції, щораз підтверджують практичну ідентичність росіян із фіно-угорських народів Росії.
Ось як, приміром, говорить про це член-кореспондент Російської академії наук, професор МДУ, директор Інституту загальної генетики ім. М. Вавілова РАН Микола Янковський: «Зараз ми говоримо мовою слов’янської групи, але чи означає це, що у нас більша частина слов’янських генів? Не означає! Генетику не зміниш, а мова може змінюватися. І яка частка генів у нас фінська — велика чи не велика — це залежить від того , в якому місці мешкають ті люди, які називають себе росіянами. Вони всі говорять російською мовою, але в деяких регіонах частка фінських генів, безсумнівно, більша, ніж частка генів слов’янських... Відстань від росіян до естонців менша, ніж від росіян до хорватів». Від перепису до перепису частка фіно-угорських народів у Росії меншає. Ледь не більшість сьогоднішніх росіян — це росіяни в першому, другому та інших поколіннях. Причому «процес навернення у росіяни» не завершений і донині. Тих, хто пам’ятає своє походження із «неросіян», у Росії більшість».
Та й з мовою — не все так просто. Чимало слів російської мови походить із фіно-угорських мов: «пурга», «лох» тощо, як також традиція здвоєних іменників і дієслів — Москва-ріка, «есть-пить», «стежки-дорожки» тощо. Власне, сама акаюча вимова Центральної Росії — типово фіно-угорська.
Досить прикметним є вивчення власних назв. Більшість назв російських річок нічого не означають для слов’ян: Нева, Волга, Москва, Ока... Проте багато про що ці назви кажуть фіно-угорським народам.
Назви річок (так звані гідроніми) найбільш стійкі з-поміж усіх географічних назв. Приміром, в Україні чимало річок східної та південної України мають або скіфо-сарматські, або тюркські назви. Приміром, назва Дніпро — скіфсько-сарматського походження, як і решта річок з кореневим Дн- чи Дон- (Донець, Дністер, Дніпро тощо).
Між тим, практично всі російські міста Центральної Росії, які налічують понад 500 років історії, мають фіно-угорські назви.
А це значно серйозніше для дослідження, аніж назви річок, оскільки означає, що в цих містах мешкало населення з відповідною мовою. Просте дослідження карти Центральної Росі допоможе зрозуміти цей факт.
Наприклад, місто Рязань було племінним центром етнографічної групи мордви — ерзі, і спочатку називався Ерзянь.
Місто Коломна має цілу низку гіпотез про походження своєї назви, проте всі вони з фіно-угорських мов: «рибна ріка», «прикордонна ріка» тощо.
Місто Муром походить від назви фіно-угорського племені мурома і означає «люди на суходолі». Місто Вологда за загальноприйнятою гіпотезою походить від фіно-угорського (вепського) слова «білий», «світлий». Від цього ж слова походить і назва ріки Волга.
Місто Суздаль, згадане вперше 1024 р., імовірно, походить від фіно-угорського слова «діви».
Місто Кострома, як і сусідні Толшма, Тотьма, Вохрома, також виводиться з фіно-угорських мов, у якій останній склад «ма» означає «земля» (цікавий приклад — сучасний естонський острів Саарема).
Місто Твер у давнину називалося Тихвер, що з вепської мови перекладається як «тиха, густа вода».
Щодо назви російської столиці, то найпопулярнішимми є гіпотези, які виводять назву Москви за аналогом з іншими фіно-угорськими назвами: Протва, Кушва, Лисьва, Сосьва, Нева, Колва, Силва.
Російський історик Ключевський стверджував: «До однієї лише Ками належить 20 притоків, які мали таке закінчення. «Вa» по-фінськи означає вода». На сьогодні із сучасних фіно-угорських мов назву Москви виводять із коров’ячого броду, каламутної або конопляної річки.
Усі основні типові російські «маркерні» народно-побутові відзнаки є насправді фіно-угорськими. Типово фіно-угорськими за походженням є «російські» пісні-частушки, російське жіноче головне вбрання «кокошник», російська чоловіча сорочка-косоворотка, російська лазня — «баня», російські лапті, російські пельмені (останнє слово мовою фіно-угорського народу комі означає «хлібне вухо»)... Якщо порівняти традиційне російське вбрання, то не обов’язково проводити якісь дослідження, щоб побачити, що воно майже тотожне мордовському чи марійському, але воно різко відрізняється від українського. Те ж саме стосується й народної архітектури та кухні.
Навіть культ російської берези і російського ведмедя мають достеменно встановлене фіно-угорське походження.
В Угорщині нині чимало курсів, на яких людей учать... сміятися. Деякі західні туристи, які відвідують Росію, вважають, що такі курси не завадили б і там.
Наукою доведено, що фіно-угорські народи разом із так званими палеоазійськими народами Сибіру та Америки (чукчі, американські індіанці та ін.) мають «алкогольний ген», що сприяє алкоголізації. Носій такого гена п’яніє набагато повільніше і хоче ще «додати ще». При цьому в його крові набагато швидше утворюється отрута, що спричиняє похмілля. Саме тому п’яні фіни в Петербурзі (там де не діє сухий закон) — не менш звичне явище, аніж п’яні росіяни.
Такий ген мають лише 15% населення України, але у двох третин населення Росії, що само по собі вже є аргументом за самобутність походження українського народу і за те, що «Україна — не Росія». У деяких народів північної Росії цей «азійський ген» поширений у 90% їхніх представників. На думку деяких вчених, це зумовлено тим, що фіно-угри припинили бути кочовиками в історичному сенсі відносно нещодавно, і в їхньому організмі не встигли виробитися ферменти, відповідальні за розщеплення продуктів бродіння, яких вистачало у землеробів.
Фіно-угорські народи формувалися за не найсприятливіших природних умов, що позначається, зокрема, на психології. Навіть за поширенням матюків друга у світі країна (після Росії) — Угорщина. За статистикою суїцидів у світовому «топі» — Фінляндія, Росія та Угорщина.
Традиції поховань — річ надзвичайно консервативна. Археологи відзначають цілі культури за способом поховання. Ще в XVII столітті у Москві ховали за традиціями, зафіксованими археологами у фіно-угрів за тисячоліття до того, ще до християнізації.
Голландський дипломат Ніколаас Вітсен, упорядник «Карти Тартарії»: «Могили тут покриті білими плитами, які лежать на кам’яних валиках, на деяких — маленькі дерев’яні будиночки». Німецький мандрівник і дипломат Адам Олеарій: «Над місцем поховання або домовинами більш заможних небіжчиків на кладовищах зводять невеликі хатини, в яких можна стояти людині; зазвичай вони завішані циновками».
Для науковців очевидно, що росіяни як народ постали внаслідок мовної асиміляції фіно-угорських народностей нинішньої Центральної Росії. Визнання цієї простої та очевидної речі не несе жодного негативного контексту — це лише констатація факту. Боронь Боже нас від зверхності думати, що українці кращі лише тому, що вони — слов’янський народ. Зрештою, фіно-угорські народи на час підпорядкування Києву уже мали власні міста: Рязань, Ростов, Суздаль.
Визнання простого і очевидного факту щодо переважно фіно-угорського походження Росії не несе жодного негативного контексту — це проста констатація. Отже, й не треба буде пояснювати цілком природні речі: чому мордвин Сергій Глазьєв агітує за «слов’янський євразійський вибір», а хант Сергій Собянин є мером столиці «слов’янської» Росії.
Усвідомлення цього, з одного боку, не легке, бо перевертає ідеологеми, яким, не багато і не мало, понад двісті років. «Страшно, что Россия — что-то другое, не то, что мы себе напридумали», — якось заявив Олександр Солженіцин. Однак факт є фактом — побутова культура і національна психологія росіян значно ближча до фінської, ніж до української.
Розмови про тотожність українців і росіян для багатьох росіян закінчувалися першим знайомством з Україною (вчені Погодін, Трубецькой тощо). Водночас для декого з росіян і досі легше, ніж усвідомити походження власної нації, розповідати, що Михайло Грушевський і австрійці, й поляки навчили української мови простолюд від Карпат до Далекого Сходу, зокрема й кубанських козаків, підробили літописи, стародавні графіті, князівські та гетьманські грамоти і створили сотні тисяч українських народних пісень.
З другого боку, справжнє знання історії — надзвичайно конструктивне. Воно дозволяє знайти себе. Ось як про це каже один сучасний мещерський активіст: «Коли вивчаєш фіно-угорське коріння, починаєш пов’язувати себе з цими народами, виявляється, вони тобі набагато ближчі, ніж ті, кого звично іменують «братніми слов’янськими народами», які за тисячі кілометрів від тебе, а поруч є набагато ближчі народи».
Ось, наприклад, як пише про це фінський дослідник Кай Муррос: «Меня очень сильно волнует тот факт, что финны и русские фактически являются одной огромной нацией... Признание финно-угорского происхождения могло бы помочь русским по-другому посмотреть на свою идентичность, но я надеюсь, что это будет сделано естественно и органично, потому что я действительно понимаю, что искусственные идентичности, вроде HOMO SOVIETICUS, не могут существовать долго и ведут в результате к моральному краху. Признание финно-угорского происхождения могло бы усилить русскую идентичность самым положительным способом и вместо того, чтобы быть искусственной конструкцией, созданной иностранными интеллектуалами, оно могло бы стать естественной реализацией и привести к согласию с самим собой... Всякий раз, когда я вижу русские картины Константина Васильева, я лишь задаюсь вопросом, как кто-то может думать, что мы являемся разными народами!»
Цікаво, що знаходити себе росіянам допомагають етнічні українці. Академік Орест Ткаченко написав книжку «Мерянська мова», видану в Києві ще 1985 року. Академік Андрій Залізняк досліджує новгородські, зокрема чудські грамоти. Режисер Олексій Федорченко зняв фільм «Овсянки» про плем’я мерю. Можливо, все це — від інтуїтивного бажання допомогти росіянам знайти самих себе. Без такого знаходження і примирення із собою навіть цілий народ може виявитися буйним і неприкаяним.
Тож як нам ставитися до пошуків Росією своєї ідентичності?
По-перше, де це стосується самої Росії, її вибір нас не повинен обходити. Хоче Росія зректися свого фіно-угорського коріння і розповідати про слов’янство, римського імператора Августа, шапку хана Узбека або візантійського імператора Костянтина Великого — це її право. Але лише там, де це право не перетинається з правом України на свій законний і природний спадок Київської Русі.
Якщо на тлі безлічі міст із фіно-угорськими назвами в Росії є кілька слов’янських назв досить старих міст — Ярославль, заснований Великим Київським князем Ярославом Мудрим, та Володимир, заснований Великим Київським князем Володимиром Мономахом, — то нас має тішити, що в Росії шанують Київських князів, іменами яких названо обласні центри Володимир і Ярослав. Напевно, ці князі принесли предкам росіян щось хороше, залишивши форпости Київської держави, подібно до того, як Олександр Македонський залишив по всьому світу свої Олександрії. Хочуть шанувати київських князів, ченців чи просвітників — хай шанують, тим паче, якщо є за що.
Однак коли Росія починає називати своїми Київських князів, які часто ніколи не були на території Залісся — сучасної Центральної Росії (лише на тій підставі, що Петро І перейменував московитів на росіян), — це, без сумніву, перебір. Він вимагає спокійної й послідовної роз’яснювальної роботи, зокрема у світі. Нині не той час, щоб можна було довго приховувати очевидне.
Гірше, коли проблеми Росії стають проблемами її сусідів. Ось як, приміром, радить вирішувати проблеми російської ідентичності директор Всеросійського центру вивчення громадської думки Валерій Федоров: «Ідеальний засіб для зміцнення ідентичності — це зовнішній виклик. Причому екстремально жорсткий, наприклад, війна. Згадайте, коли у нас почалася війна з Грузією 2008 року, всі раптом відчули себе росіянами і стали пишатися державою. Під час війни ідентичність міцніє, в мирний час — слабшає. Під час затяжних криз — соціальних та економічних — ще більш слабшає». Не зайвим буде згадати, що з такими ідеями свого часу Росія почала низку воєн, включно з програними вщент Кримською, Японською і Першою світовою.
Цікаві й рекомендації щодо зміцнення ідентичності від головного російського соціолога: «Як формується ідентичність? Єдина мова, єдині права, єдині стандарти, єдиний курс історії у школах, єдині цінності, підтримувані і трансльовані масовою культурою (наприклад, кінематографом)».
Тож, як казав ще Ленін, «найважливішим мистецтвом є кіно і цирк». Щоправда, замість цирку нині ТБ. А його вплив у формуванні, не так ідентичності, як образу ворога, не варто недооцінювати.
