Поза сумнівом, що одною з головних тем найближчих переговорів у Москві буде газ і все, що з ним пов’язане. Під час передвиборної кампанії Янукович щедрою рукою роздавав обіцянки добитися нижчої ціни. Це тішило слух не лише його виборців, а й певних бізнес-кіл. Хоча останні повинні були добре розуміти, що нічого подібного добитися буде просто неможливо, навіть при найбільш доброзичливому відношенні двох перших осіб у російській столиці. Характерно, що на нещодавньому ток-шоу на одному з дніпропетровських телеканалів на наше питання про те, яким чином Партія регіонів та її Президент виконуватимуть у газовому питанні передвиборні обіцянки, депутат облради від партії і, як він себе відрекомендував, ідеолог обласного передвиборного штабу почав, запинаючись, відповідати, що потрібно приєднуватися до Єдиного економічного простору і на цьому ѓрунті вирішувати проблему ціни на газ. Іншими словами, ця передвиборна обіцянка ніколи виконана не буде, і про неї вважатимуть за краще, по можливості, забути. Тим більше, що голова «Газпрому» Олексій Міллер досить жорстко заявив, що жодного перегляду газових договорів не буде.
Проте проблему ціни за газ доведеться вирішувати, але не примітивним шляхом, вимагаючи (або прохаючи, можливо слізно) про її зниження, а ширшим чином піднімаючи питання. Газ — важлива енергетична складова, але не вся й не повна. Значно важливіше зараз знайти адекватну відповідь на проблему забезпечення енергетичної безпеки країни. Не лише з погляду джерел енергоресурсів, а також щодо проблеми їх транспорту, у тому числі транзиту, енергозбереження, використання джерел альтернативної енергетики та інше.
Зупинимося на одній з проблем, яка має не стільки економічну, скільки політичну складову і при цьому тісно пов’язана з ціною на газ — транзит. Намітилися такі альтернативи: залишити українську газотранспортну систему в державній власності або організовувати консорціуми. Перший варіант, попри всі свої переваги, з різних причин прирікає нашу газотранспортну систему на стагнацію й надалі на її повний занепад. Не тому, що в нас немає сил і можливостей для її реконструкції і приведення до нормального стану. Наша ГТС стала заручницею внутрішньополітичних і бізнесових ігрищ, і вибратися з цього замкнутого кола український правлячий клас не може, та й не дуже хоче. Здавалося б, відносно проста операція виділення з «Нафтогазу» компанії по транзиту, на чому наполягали європейці, не була здійснена, ніхто навіть пальцем не поворухнув. Причини цього настільки прозорі, що детально зупинятися на них немає потреби. Адже така компанія могла розраховувати на отримання великих кредитів на вельми пільгових умовах для проведення реконструкції від провідних європейських фінансових структур. Одна проблема, об яку розбилися добрі наміри: використовувати ці кошти не за призначенням ніхто б не дозволив. Природно, що в період наближення і в ході передвиборної кампанії ніхто ГТС не займався. А тепер час минув і колишні можливості не повернеш.
Залишається лише одне — шукати прийнятну форму концесії. З урахуванням настроїв нової влади вона одна: за участю «Газпрому» і європейських компаній. У принципі, нічого страшного в цьому немає, хоча варіант лише з європейськими компаніями був би кращим з політичних міркувань. Тим більше, що інтерес «Газпрому» до різного роду потоків при їхній сумнівній комерційній доцільності робить участь останнього в такому консорціумі не дуже активним учасником. Ідеться не лише про виділення необхідних коштів на реконструкцію ГТС, а про різного роду політичні додатки до своєї участі, на що в «Газпромі» великі майстри.
Під час передвиборної кампанії Янукович обіцяв добитися від Москви припинення будівництва газопроводу South Stream. Або Віктор Федорович в запалі передвиборної боротьби не зовсім усвідомлював безглуздість такої обіцянки і не розумів її принципової нездійсненності, або не зовсім розуміє причини, з яких «Газпром» розпочав це будівництво і чому він обов’язково доведе його до кінця. І справа тут зовсім не в необхідності позбутися норовливого українського партнера та в забезпеченні стабільності постачань газу європейським споживачам. Чим більше в Москві про це розмовляють, тим менше підстав у це вірити. Цей чинник присутній, але не є визначальним. Значно важливіше для Кремля за допомогою труби South Stream підсилити свій політичний вплив у країнах Центральної Європи й Італії. І ще одне. Можливість використовувати не за прямим призначенням (м’яко назвемо це так, хоча доречнішими були б інші визначення) величезні кошти, необхідні для будівництва. Цілком можливо, що зазначена обставина, як і при будівництві Nord Stream, має першочергове значення. Тому надії умовити Москву відмовитися від потоків абсолютно безпідставні, і цією даремною справою просто немає сенсу займатися. Потоки рано чи пізно будуть, і це вже об’єктивний факт. Потрібно не боротися з цим, а виробляти відповідну стратегію поведінки для України.
По-перше, необхідно врахувати, що будівництво South Stream стикається з низкою труднощів. Перша в цій низці Болгарія. За словами міністра економіки, енергетики і туризму Болгарії Трайчо Трайкова, які наводить газета «Дневник», «тарифи на транзит є дуже низькими, одними з найнижчих в Європі». Зараз «Булгартрансгаз» отримує 1,7 дол. за транспортування 1000 м3 на 100 км, що близько до нинішньої ціни транзиту через Україну. Ставка була встановлена 2007 р., і продовжений до 2030 р. контракт на прокачування через територію Болгарії до Греції, Туреччини й Македонії 17 млрд. м3 газу на рік. Міністр Трайков не сказав, на яке збільшення плати за транзит розраховує уряд країни. В офіційній заяві прем’єр-міністра Бойко Борисова йдеться, що він готовий працювати за проектом South Stream лише з урахуванням усіх інтересів країни. Мабуть це врахування не зовсім влаштовує «Газпром». Друга потенційна проблема — Угорщина. Там скоро відбудуться вибори, у результаті яких спостерігачі прогнозують нищівну поразку соціалістів, які перебувають при владі. Лідер їхніх правих опонентів і ймовірних переможців Віктор Орбан уже був прем’єром і вельми обережно висловлювався щодо участі своєї країни в South Stream. Можливо, що Угорщина наслідує приклад Болгарії і почне переглядати умови своєї участі в проекті. Крім того, поки що не вдалося домовитися і з Австрією, а без цього весь проект втрачає сенс, оскільки саме в цій країні знаходиться основний у Центральній Європі газорозподільний хаб Баумгартен.
По-друге, деяка, нехай і тимчасова невизначеність у перспективах South Stream дає можливість прискорити створення консорціуму з експлуатації та реконструкції нашої ГТС на прийнятних для України умовах. Тим більше, що «Газпром» змушений йти на поступки споживачам. Німецька компанія E.ON Ruhrgas повідомила, що додаткова угода з російським монополістом готова до підписання. Обсяг мінімального відбору знижується на 15% на найближчі три-чотири роки, а газ більше мінімуму німецький концерн зможе купувати за спотовою ціною, яка на 25-30% нижча за контрактну. Угода стосується не лише німецького ринку, а й угорського, де E.ON Ruhrgas є найбільшим дистриб’ютором. Аналогічні домовленості досягнуті з італійським концерном Eni і турецькою компанією Botas. Спотові ціни застосовуватимуться для обсягу газу, що перевищує рівень «бери або плати», у новому контракті з польською PGNiG. Наблизилася до отримання поступок литовська Lietuvos Dujos.
Надлишкова пропозиція газу на європейському ринку примушує «Газпром» діяти обережніше й не нехтувати всіма можливостями транспортування газу. Адже у перспективі найближчим часом вартість транзиту через Україну буде значно меншою, ніж через потоки. Іншими словами, на деякий і досить короткий проміжок часу в України є можливість сформувати консорціум по транзиту. І це сьогодні є пріоритетним завданням.
Є ще одна проблема, над вирішенням якої потрібно думати вже зараз. Це зростаючий ринок зрідженого газу (ЗПГ). Зростає він стрімко і вже зараз складає реальну конкуренцію трубопровідному газу. Поступки європейським фірмам, про які згадувалося вище, є наочним підтвердження цього. У довгостроковій перспективі постачання ЗПГ зменшуватиме потребу в трубопровідному газі. Зріджене паливо має переваги з погляду гнучкішої логістики і, найголовніше, ціни. Цей об’єктивний чинник сприятиме стабілізації і в подальшому зменшенню транзиту газу й, відповідно, зменшенню доходів України. Водночас надходження до України ЗПГ з Каспійського регіону можна використовувати як додаткове джерело газу й надалі перенести на нього центр тяжіння постачань блакитного палива.
Усі ці проблеми вимагають обрахунку й розробки нової енергетичної стратегії України. Робити це потрібно терміново, аби вкотре не втратити дорогоцінний час.
