Холоднеча, що охопила чимало регіонів континентальної Європи після рішення Росії припинити постачання газу, телеінтерв’ю тремтячих від холоду людей, розповіді про неопалювані школи й лікарні відновили сумні спогади: не про справжню, а про таємну війну, що велася в недавньому минулому.
Схожість не обмежується «холодом». Вона не лінгвістичного або метафізичного плану. Вона набагато глибша. Холодна війна породила постійне відчуття страху й невпевненості, знайоме щонайменше двом нинішнім поколінням. Коріння цієї війни в страху, що спливає на поверхню при будь-якому поверненні до маневрів або думок, властивих холодній війні.
Цікаво, що регіони Європи, які найбільше страждають від повернення цього привиду, — це країни Східної Європи, які двадцять років тому відокремилися від радянської імперії. Не дивно, що Росія вживає щодо них репресивних заходів, або щонайменше має плани це зробити. Ідея репресій набуває реального виміру, якщо згадати про нещодавній воєнний конфлікт між Росією й Грузією, однією з овечок, що відбилася від радянського стада. Після воєнної загрози, приходить загроза холоду.
Історія з російським газом викликала в західній пресі численні коментарі й прогнози. У них певним чином даються основні характеристики холодної війни: примус і створення панічних настроїв, одним словом, залякування. Прагнення навіяти страх — одна з головних пристрастей не лише всіх порочних тиранів — калігул, гітлерів, сталіних, — а й усіх держав-тиранів. Ці країни використовують заради цієї мети всю свою потугу, перетворюючи свою одержимість на певного роду психоз. Ця завзята діяльність слугує для них своєрідною духовною поживою. Найбільшої небезпеки цей психоз починає набувати, коли вражає весь народ.
Коли я вчився в московському ВНЗ 1959 року, сталася сенсаційна подія. Радянський лідер Микита Хрущов здійснив свій знаменитий візит до США. Перед його від’їздом радянська преса опублікувала сотні листів радянських громадян з проханнями й побажаннями своєму керівникові. Дивно, але в усіх цих листах простежувалася одна єдина думка: Хрущов має нагнати страху на США. «Дорогий Микито, — писали читачі, — Любий Микитонько, ми хочемо, щоб у американського президента ноги підкосилися!» Пропозиція могла починатися з теплих слів, а закінчуватися на абсолютно іншій ноті.
СИМПТОМИ ОДЕРЖИМОСТІ
Подібний психоз є небезпечним, коли вражає зовні нормальну державу. Тандем, який ми спостерігаємо сьогодні між Володимиром Путіним і Дмитром Медведєвим, реставраторами колишньої радянської потуги, має всі симптоми цієї одержимості, бажання навіювати страх. Загальна ностальгія за зниклим СРСР — очевидний доказ цієї тенденції.
Але чи треба сучасній Росії плекати цю пристрасть? У жодному разі. Подібне завзяття потрібне лише тим державам, які намагаються приховувати свої слабкості або неврози. Російська нація не має потреби опускатися до подібного. Ніщо не виправдовує російської ностальгії за Радянським Союзом, вона в певному сенсі принизлива. І за чим має сумувати Росія? За тією епохою, коли вона могла навіювати страх? Що дозволяє Росії відчувати ностальгію за часами, які аж ніяк не роблять їй честі, як расизм і колоніальні прагнення минулих часів не робили честі Європі?
У подібному контексті ми маємо право дивуватися, що деякі коментатори виявляють неявне схвалення цієї ностальгії. «Ми мусимо зрозуміти, чому росіяни переживають ностальгічні почуття», — пишуть вони. Скоріше, їм слід було сказати: «Ми ніяк не можемо зрозуміти цю російську ностальгію, яка нікому не потрібна».
Ісмаїл КАДАРЕ — албанський письменник
