24 квітня все цивілізоване людство схилило голову на знак трагічної дати своєї історії. Рівно 90 років тому в Османській імперії було знищено понад півтора мільйона вірмен, які тисячоліттями проживали на цій землі, 600 тисяч було вигнано за її межі.
Масова різанина, організована турецьким урядом 1915 року, стала першим в історії злочином геноциду, безприкладним за своїми масштабами, страшним по суті й таким, що суперечить усім нормам моралі та права. Як сказав Папа Римський Іван Павло II, «геноцид вірмен став прелюдією до подальших жахів: двох світових воєн, незліченних регіональних конфліктів і навмисно організованих кампаній із винищування людей, внаслідок яких загинули мільйони віруючих».
Змінилися покоління з того страшного дня, коли здригнулася від жаху вірменська земля. Але поки ми пам’ятаємо, хто і як по-звірячому вбив півтора мільйона наших співвітчизників, а ще сотні тисяч було насильницьки вигнано з рідної землі, ми повинні вимагати і визнання факту цього страшного злочину, і відповідальності за нього.
Нинішнього року збіглися дві найважливіші дати в історії людства. Це шістдесятиріччя перемоги над фашистами у Великій Вітчизняній війні та дев’яностоліття геноциду вірменського народу. Відомий історикам факт: ще 22 серпня 1939-го року Адольф Гітлер, маючи намір здійснити геноцид єврейського народу, заявив своїм поплічникам: «Зрештою, хто пам’ятає вірменську різанину?!» Очевидно, якби впливові держави світу своєчасно дали належну оцінку геноциду вірмен, трагедії єврейського Голокосту можна було б запобігти.
Але цього не сталося досі. З приводу геноциду вірмен досі не відбувся власний Нюрнберзький процес. А він має відбутися. Перше злодійство двадцятого століття не повинне залишитися безкарним. Для цього вірменські організації всього світу вже багато років спільними зусиллями руйнують стіну мовчання й забуття. Тема вбивства 90 років тому півтора мільйона вірмен стала останніми роками точкою опори національної самосвідомості нашого древнього народу. Це й не дивно, — пам’ять про спільну біду зближує людей. Керівництво Вірменії визначило свою стратегічну мету: досягти визнання факту геноциду всіма країнами світу і, насамперед, Туреччиною.
Шлях до цього довгий. Ще 1987 року Європейський парламент прийняв резолюцію «Про політичне розв’язання вірменського питання», в якій вказав, що події на території Османської імперії «означають геноцид». Нині активізувався процес повторного визнання, а точніше — підтвердження факту геноциду вірмен. Офіційні заяви про це прийняли Європейський парламент, законодавчі органи Франції, Греції, Італії, Швейцарії, Швеції, Голландії, Лівану, Уругваю, Кіпру, Аргентини, Бельгії, Словаччини, Канади, 37 штатів Америки. Десять років тому відповідну постанову затвердила Державна Дума Російської Федерації.
Напередодні річниці трагедії з трибуни Верховної Ради я закликав український парламент ухвалити постанову про визнання історичного факту геноциду 1915 року. Як заступник глави парламентського комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, вважаю: у Верховної Ради України повинно вистачити політичної волі прийняти відповідну резолюцію із засудженням геноциду вірмен, нації, яка споконвіку і в праці, і в бою стояла пліч-о-пліч з українською.
Сподіваюся, це питання увійде до порядку денного поточної сесії. Наш парламент може й повинен сказати в цьому питанні своє вагоме слово, що має авторитет у світової громадськості. Тим більше, що проблема за майже століття не втратила злободенності. На мою думку, найширше обговорення геноциду вірмен на міжнародному рівні та відновлення історичної справедливості за допомогою незалежних експертів — єдино можливий шлях відновлення втраченої довіри між Вірменією та Туреччиною. І обов’язкова умова руху держав до демократичного Європейського Союзу.
Той факт, що Туреччина вже (через 90 років!) запропонувала Вірменії провести спільне розслідування цих подій, підтверджує правильність вибраного нами шляху відновлення історичної справедливості. Але визнання факту розправи над вірменами 1915 року — лише перший крок. Тільки засудженням скоєного злочину Туреччина зможе довести собі та світові, що вона вже не є геноцидною державою. І чим швидше буде зроблено цей крок, тим вагомішим буде доказ того, що ми справді маємо справу з новою Туреччиною, гідною стати членом Європейського Союзу.
Вважаю, Туреччина повинна однозначно скасувати заборону на повернення нащадків вірменських біженців на свою історичну батьківщину. Понад те, сприяти їм у цьому. Також відмовитися від однобокої, упередженої позиції в вірменсько-азербайджанському конфлікті через Нагорний Карабах. Кроком доброї волі Туреччини XXI століття могло б стати повернення вірменам їхніх святинь — розташованих на кордоні розвалин Ані, середньовічної столиці Вірменії, та гори Арарат. А гарантією непоновлення колишньої антивірменської політики турецької держави може бути також відмова від військово- політичного союзу з Азербайджаном і від участі в акті свавілля — блокаді Вірменії.
Біль втрат, пам’ять про загиблих живе в серці кожного вірмена, хоч би де він жив. Саме геноцид став першопричиною нинішньої унікальної ситуації: у самій Вірменії проживає близько трьох з половиною мільйонів вірмен, за її межами — більше семи мільйонів. Тому представники вірменської діаспори традиційно відстоюють мир і стабільність у тих державах, де їм судилося жити й працювати. А основа цієї стабільності — міцність демократично обраної політичної влади. Це також непорушний історичний факт.
