Упродовж цих тижнів Росія відзначала другу річницю війни з Грузією у типовій для себе манері: президент Дмитро Медведєв здійснив візит до Абхазії — бунтівної провінції, яку Росія визнає незалежною державою, а один із російських генералів оголосив, що Росія розмістила в Абхазії сучасні зенітно-ракетні комплекси С-300, щоб протистояти деякій загрозі з боку Грузії. Якщо грузини, схильні розцінювати кожну російську провокацію як початок апокаліпсису, кинулися бити на сполох, представник Держдепартаменту відмахнувся від генеральських заяв, як від застарілої новини. Адміністрація президента Барака Обами намагається — поки цілком успішно — знайти баланс між захистом Грузії та збереженням «перезавантаження з Росією». Але що вона робитиме, якщо Росія просто відмовиться йти з територій, захоплених під час незаконної й несправедливої війни?
Сильно поступаючись Росії в усіх аспектах жорсткої сили, Грузія має нищівну перевагу в м’якій. Росіян це, напевно, дивує й дратує. Як і Ізраїль, Грузія входить до числа країн, про які американці не здатні думати раціонально. Гості Тбілісі — чарівної давньої столиці країни — швидко підпадають під владу «грузинського синдрому» і з готовністю піддаються чарівності картинної сентиментальності, багатих бенкетів, центральноєвропейських бульварів і пристрасній відданості західним цінностям перед лицем загроз — реальних і уявних. На мене самого все це неабияк подіяло — стаття про події, що передували війні, яку я написав для New York Times, безумовно, мала сподобатися президентові Михаїлу Саакашвілі. Зараз я знову перебуваю в Тбілісі — читаю лекції на запрошення уряду, хоча головним чином я хотів побачитися із сином, який проходить зараз практику в міністерстві фінансів.
Я був не єдиним, хто піддався цим чарам. Джордж Буш, який відвідав Грузію 2005 року, був настільки зворушений, що навіть почав танцювати, і це вмить перетворило його на місцевого героя — на його честь навіть назвали вулицю в Тбілісі. Грузія швидко стала неофіційним символом президентського хрестового походу за демократію; Буш підтримував (утім безуспішно) ідею про приєднання Грузії до НАТО, незважаючи на люту протидію Росії. Сенатор Джон Маккейн висунув Саакашвілі на Нобелівську премію миру за центральну роль, яку він зіграв у грузинській революції троянд 2003 року, що привела Грузію до демократії (висунення підтримала Гілларі Клінтон, яка на той час теж була сенатором). Маккейн досі залишається відданим прибічником Грузії. Його нещодавню статтю у Washington Post, де він заявив, що адміністрація Обами, «схоже, більше хоче умиротворяти авторитарну Росію, ніж підтримувати дружню грузинську демократію», повністю передрукувала вкрай проурядова грузинська англомовна газета Messenger.
Грузинські лідери дивляться на те, що відбувається, з дещо більшим оптимізмом — або, принаймні, так говорять. Грузинський міністр із реінтеграції Темурі Якобашвілі, близький друг Саакашвілі, який розділяє багато характерних рис свого начальника, — абсолютну самовпевненість, безрозсудну прямоту, спонтанну дотепність, сказав мені: «Ми віримо, що адміністрація Обами не зрадила Грузію». Під час виборчої кампанії Обама різко, хоча і з деяким запізненням, засудив вторгнення, а на посаді президента він недвозначно звинуватив Росію у фактичній анексії Абхазії та Південної Осетії — бунтівної провінції, в якій 2008 року почалася війна. Якобашвілі та його колеги були дуже задоволені, коли держсекретар Гілларі Клінтон, відвідавши минулого місяця Тбілісі, прямо назвала російську присутність у двох областях «окупацією».
Проте поки в Грузії не було можливості перевірити свою магію на Обамі, й грузини побоюються, що цей безпристрасний і незрозумілий тип не піддасться «синдрому». Обізнані люди із занепокоєнням говорять про те, що, хоча Майкл Макфол, який офіційно відповідає в Раді національної безпеки (РНБ) за Росію та Євразію, налаштований прогрузинськи й навіть працював у Грузії, представляючи Національний демократичний інститут, Деніс Макдоно, давній радник Обами й начальник Макфола в РНБ — холоднокровний реаліст. Останні запитують, чи не відмовився Обама від принципу «євроцентризму» — тобто від «західних цінностей» — і чи не збирається він пожертвувати Грузією заради «перезавантаження» з Росією.
Як і ізраїльтянам, грузинам неприємно усвідомлювати, що їхні вимоги до США базуються швидше на моралі, ніж на стратегії. Якобашвілі виголошує дикі твердження про те, що присутність Росії в Закавказзі загрожує боротьбі НАТО з тероризмом, організованою злочинністю й поширенням ядерної зброї. Зокрема, він розповідає, що російські паспорти, видані осетинам, виявляли у чеченських сепаратистів. Проте насправді нинішню патову ситуацію важко назвати джерелом нестабільності. Коли я запитав заступника секретаря грузинської ради національної безпеки Іраклія Порчхідзе, чому Захід має добиватися виходу Росії з Абхазії й Південної Осетії, він відповів: «Росія порушила принцип непорушності кордонів. Вона замішана в етнічних чистках. То хіба це не питання прав людини?»
Це дійсно так, більш-менш. Горезвісні етнічні чистки пов’язані в основному з жорстокою громадянською війною початку 90-х років, у якій звірствували обидві сторони. Проте, хоча досі точаться суперечки про те, чий же постріл був першим 2008 року, під час війни Росія порушила територіальну цілісність Грузії настільки ж грубо й недвозначно, як Ірак 1990 року порушив територіальну цілісність Кувейту. Попри те, що угода про припинення вогню вимагає від обох сторін піти зі спірного регіону, Росія продовжує тримати в ньому тисячі солдатів, зберігає контроль над територіями й демонструє зневагу до домовленостей, оголошуючи про плани щодо С-300 — позбавлені, до речі, будь-якого виразного оборонного сенсу. «У нас три з половиною літаки, — говорить Якобашвілі. — Що вони збираються збивати — літаючі тарілки?»
Грузія, по суті, представляє для своїх друзів проблему. Більша частина її сусідів по пострадянському простору схилилася перед російськими претензіями на регіональну гегемонію — але не вперта Грузія. Багато тих, хто не остаточно піддався «грузинському синдрому», переконували Саакашвілі не дратувати Росію та її запального прем’єр-міністра Володимира Путіна, залишити надії на вступ до НАТО та приглушити свій ярий націоналізм. У своїй останній статті у Financial Times експерт з регіону Томас де Вааль висловив припущення, що Росія теж прагне «перезавантаження» відносин із Заходом, яке могло б включати в себе примирення з Грузією, проте додав, що подібні зміни неможливі поки Саакашвілі — «заклятий ворог Москви», як висловився де Вааль, — зберігає свою посаду. (Його президентський термін закінчується 2013 року.)
Саакашвілі, дійсно, людина гаряча й необачна, проте грузинам, мабуть, це в ньому й подобається. Він частково — хоча явно не повністю — повернув собі популярність, втрачену після війни, в якій Грузія зазнала швидкої й переконливої поразки, а грузинська опозиція безнадійно роздроблена. Країна переживає бум, Саакашвілі веде велике будівництво, щоб підкреслити свій імідж другого Давида Будівничого — великого грузинського правителя, якого він обіцяв наслідувати. Коли його президентський термін закінчиться, він може стати прем’єр-міністром, як зробив Путін (утім, навряд чи самому Саакашвілі сподобалося б таке порівняння). Коротше кажучи, в Грузії він у жодному разі не чужий. Крім того, жодних ознак того, що Росія дійсно пом’якшує свою позицію щодо сусідів непомітно. Росії Путіна — чи Медведєва — судячи з усього, потрібна покірливість, а не примирення. Якби метою Росії було просто звільнити осетинський і абхазький народи від грузинського ярма, можна було б знайти якесь рішення, що передбачає значну автономію. Проте, якщо її мета — поставити Грузію на коліна, тоді вона не виведе своїх військ з регіону без спільного тиску Заходу.
Саме тут прихована проблема. Якщо Росія знову спробує завдати удару Грузії, Захід може відреагувати. Але що, якщо Москва просто продовжить утримувати вже захоплене? Європейські лідери, чимало яких залежать від російської нафти й газу, навряд чи визнають, що заради виходу із цієї безвиході варто ризикувати відносинами з Росією. Адміністрація Маккейна ще могла б пожертвувати контролем над озброєннями або іранською політикою заради великої справи грузинської територіальної цілісності, але ні Обама, ні будь-який інший президент, який не підпав під владу «грузинського синдрому», так не вчинить. Окупація росіянами грузинської території — одне з тих зловживань, на неприйнятності яких наполягають, проте на практиці з ними зазвичай згоджуються й чекають, поки з’явиться можливість компромісного рішення.
Краще буде, якщо до відома грузинського керівництва, яке не бажає відмовитися від максималістських претензій, це доведуть друзі, а не противники. Наприкінці нашої розмови в барі грузинського готелю Marriott Якобашвілі передав мені сказані йому недавно одним з послів слова: «Ми любимо Грузію, але ми не любитимемо вас беззастережно».
ДО РЕЧI
Саакашвілі вірить у світле майбутнє Молдови та Білорусі
Президент Грузії Михаїл Саакашвілі вірить у світле майбутнє Молдови та Білорусі. За його словами, «нарешті в Молдови сформувалося чітке бачення свого майбутнього. Це дуже важливо! Головне саме це — визначити, куди йдеш, і йти невпинно до цієї сцени. Потрібно вірити, що все можливо й не жаліти сил для досягнення мети. Переконаний, що Молдова зараз саме на цьому етапі. Молдовани — незвичайні, дуже працелюбні, відкриті та дружні люди». Про це грузинський лідер заявив у молодіжно-патріотичному таборі Анаклія, де разом із грузинськими однолітками відпочивають підлітки з постраждалих регіонів Молдови. З візитом у Грузії перебуває виконувач обов’язків президента Молдови Міхай Гімпу, який сказав, що останніми роками Грузія досягла небувалого розвитку, що є заслугою її свободи». Гімпу подякував президентові Грузії та грузинському народові за прийом молдовських дітей і надання допомоги регіонам, які постраждали від стихії. Президент Грузії також звернув увагу на успіхи Білорусі, зокрема, відзначив «міцну економіку Білорусі попри різного роду тиск».
