Святкування російською «молодіжкою» несподіваної перемоги на хокейному чемпіонаті світу розділило навіть людей, далеких від спорту, на два непримиренних табори. Одні вважають святкування перемоги — з матірщиною в прямому ефірі одразу після закінчення матчу — бучною п’янкою в барі американського готелю й подальшим зняттям команди з авіарейсу за «буйну поведінку» (все це було багаторазово прокручено по американських і канадських телеканалах) — жахливим безкультур’ям. Другі не побачили в тому, що сталося, нічого особливого, а обурення перших назвали в кращому разі святенництвом, а в гіршому — злісним буркотінням «ліберастів» і «русофобів».
Що ж, процитуємо одного з очевидців: «Російські хокеїсти в шаленій істериці носилися по майданчику, верещали й матюкалися на всі боки. Кожен не забув під’їхати до камери, встановленої на льоду, і смачно висловитися на адресу суперника, Америки й узагалі всього підмісячного світу. Ці молодики, здавалося, своїми промовистими жестами всіляко прагнули показати присутнім на стадіоні глядачам своє ставлення й до гідного суперника, й до тієї країни, де проходили змагання. Особливо запам’яталася фраза одного з гравців, яку він несамовито прокричав: «Мамо, б...! Я зробив це нах...!» «Перекошена посмішкою зухвала морда перемоги, що горлає, пре через край, не соромиться жодних телекамер, по-хамськи лементує, біснується, яку явили світу російські хокеїсти», — вторить йому інший глядач, котрий спостерігав в ніч із 5 на 6 січня 2011року це незабутнє видовисько.
За сорок із гаком років, що я дивлюся хокейні чемпіонати світу — починаючи з першості в Любляні 1966 року, такого не було ніколи. Ні на дорослих, ні на молодіжних чемпіонатах. І річ не в публічній п’янці: якби гріхи російської збірної обмежилися лише цим, проблема не була б варта дірки з бублика, хоч коли була ще збірна СРСР, то за подібне, безперечно, полетіли б голови і спортсменів, і тренерів. Жодного разу ніхто з переможців не дозволяв собі ані публічної нецензурщини, ані, тим паче, проявів ненависті й образ на адресу суперників і країни, яку вони представляють. До речі, не пригадаю, щоб після поразок радянської або російської збірної (а їх траплялося чимало; чого лише вартий розгром, який учинили нам канадці на Олімпіаді-2010 у Ванкувері) її суперники дозволяли собі щось подібне.
Те, що сталося, абсолютно закономірно. Бо на чемпіонаті в Баффало виступали представники першого «путінського покоління», яке виросло в нульові роки під духопідйомну мелодію безперервного «вставання з колін».
Що вони бачили й чули, врубаючи «зомбоящик» і слухаючи злісно-напівблатні промови нацлідера та його пушковсько-леонтьєвської обслуги? Що весь світ нас ненавидить і водночас заздрить нашій «духовній потузі». Що Росія оточена ворогами, «піндосами» й «бритами», котрі лише й думають, як нам дошкулити. І що справжній прояв «російського характеру» — це (цитую Андрія Піонтковського) «пристрасний, такий, що рветься з глибини загадкової російської душі крик «Х... вам!!!», що його обрушив на телевізійні камери футболіст Вадим Євсєєв після перемоги над збірною Уельсу у відбірковому матчі чемпіонату Європи з футболу восени 2003-го. Характерно, втім, що після цього збірна Росії пречудово сіла в калюжу під час фінальної частини Євро-2004 і продовжила цю тенденцію, ганебно пролетівши повз ЧС-2006 і ЧС-2010.
Точнісінько таку саму стилістику «покоління нульових» може спостерігати й у процесі спілкування російської влади із зовнішнім світом. А чим, власне, дипломатичні заяви міністра закордонних справ Сергія Лаврова відрізняються від крику душі футболіста Євсєєва або хокеїстів «молодіжки»? Хіба що формою, оскільки обходяться без матірщини, а зміст і сенс цілковито той самий — всепереможний «хуйвамізм».
Вторглися до Грузії й цинічно відхопили третину її території? «Х... вам!» Не видали британцям Андрія Лугового? «Х... вам!» Пригріли Ахмадінежада або ХАМАС? «Х... вам!» Вступилися в ООН або Радбезі за маніяків із Північної Кореї, що розмахують зброєю? «Х... вам!» Навіть вираз обличчя російського міністра, котрий у черговий раз дає відсіч «підступам Заходу», нагадує про «обличчя перемоги», здобутої на льоду Баффало.
Проблема не в тому, що, одержавши неймовірну, фантастичну перемогу на молодіжному чемпіонаті, російські хлопчиська (хоча 20 років — це вже не зовсім хлоп’ячий вік) бурхливо виражали свою радість. Проблема в тому, як вони її виражали. У тому, що інших слів та іншого настрою, ніж ті, що в’їлися в плоть і кров за час «путінських нульових», у мить цієї перемоги в них не знайшлося й не могло знайтися. У тому, що саме такі вияви своїх відчуттів — образи на адресу переможених — вони вважають абсолютно нормальними.
При цьому можна не сумніватися: мрією всього їхнього життя є швидкий від’їзд до США або Канади, до клубів НХЛ, де вони швидко стануть доларовими мільйонерами. І разом із цим — тому що інакше вже не можуть — вони ненавидітимуть тих самих «піндосів», завдяки яким ведуть настільки комфортне існування.
І остання схожість, що напрошується, — між тим, що сталося в Баффало й на Манежній площі. Та ж ненависть до «ненаших», яким треба «навтикати» задля самоствердження, те ж безпросвітне жлобство і злісна агресія, ті ж слова та вирази, й практично ті ж обличчя. Точніше, обличчя, яким путінська Росія давно вже повернена до всього цивілізованого світу, що вселяє жах і гидливе презирство водночас.
Але й у цьому нічого дивного: фанати, які буйствували на Манежній, і хокеїсти, які буянили в Баффало, — одне й те саме покоління «нульових». Що гравці, що уболівальники — одні й ті самі Homo Putinus. Діти фортеці в облозі.
