«Росія не збирається першою застосовувати ядерну зброю, але залишає за собою право превентивно застосувати силу, якщо під загрозою опиняються інтереси Росії та її союзників, а всі інші засоби вичерпано». У такий спосiб міністр оборони Росії Сергій Іванов заспокоював колег із країн-членів НАТО, кажучи про розроблювану військову доктрину країни (її озвучили президент Росії Путін та міністр оборони Іванов 2 жовтня). Поки Захід перебуває в роздумах — яким чином, на що саме реагувати і чи реагувати взагалі (російська преса повідомляє, що «відвертість» Іванова на конференції міністрів країн НАТО у Колорадо-Спрінгс сприйняли доброзичливо), Грузія свою відповідь вже оприлюднила. Президент Шеварднадзе нагадав про Гітлера — він, за словами грузинського лідера, «ніколи не говорив: «Нам треба завойовувати Європу». Він сказав: «Давайте допоможемо Австрії, давайте допоможемо Чехословаччині, давайте допоможемо Польщі тощо», — повідомляє Бі-Бі-Сі. Шеварднадзе при цьому зауважив: «Я не хочу робити прямих порівнянь». Однак заявив: «Ніхто у нинішньому світі не має права завдання превентивних ударів. Ніхто — ані Росія, ані будь-яка інша держава».
Від того, що, за словами російських керівників, не йдеться про застосування з превентивною метою ядерної зброї, легше поки що нікому не стає. У коментарях західної преси звучить, наприклад, думка про те, що озвучені Івановим і Путіним положення нової розроблюваної доктрини перекреслюють багато із напрацьованого Москвою і НАТО, Москвою і Вашингтоном після червня 1999-го, коли закінчилася операція країн НАТО проти Югославії, і особливо — після 11 вересня 2001 року. У НАТО, вказують коментатори, нинi просто губляться у здогадках, на якій основі будувати далі відносини з Росією.
Крім заяви щодо права превентивного удару, висловлювання російського керівництва містило ще кілька положень, здатних щонайменше здивувати і насторожувати. «Якщо НАТО збережеться як військовий альянс з існуючою сьогодні наступальною військовою доктриною, це потребуватиме корінної перебудови російського військового планування і принципів будівництва російських Збройних сил, включно зі зміною російської ядерної стратегії», — так говорив міністр оборони Росії Іванов на зустрічі з вищим командуванням Росії.
У Колорадо-Спрінгс він вже говорив, що у новій доктрині Північноатлантичний альянс позиціонується не як потенційний ворог, а як стратегічний партнер. При цьому він, як зазначають у пресі, дав зрозуміти, що Росія має низку заперечень проти присутності військових баз НАТО у країнах, сусідніх із Росією, через що бомбардувальники НАТО можуть долетіти до Санкт-Петербурга за три хвилини. За словами Іванова, Росія погодилася з наявністю іноземних баз в Узбекистані та Киргизії тільки на період проведення антитерористичної операції в Афганістані за мандатом ООН, але не далі. У свою чергу, в Росії нині багато говорять про відкриття своєї військової бази у Киргизії. «Ми нарощуємо і нарощуватимемо свою присутність у країнах СНД», — не приховує міністр Іванов. До речі, в найближчих планах організації Договору про колективну безпеку (колишнього Ташкентського договору) — і відкриття бази у Білорусі.
Виступаючи перед військовими, міністр Іванов говорив про те, що «відносно новими для російського військового планування слід вважати такі зовнішні загрози, як втручання у внутрішні справи Російської Федерації з боку іноземних держав або організацій, підтримуваних іноземними державами, нестабільність у прикордонних країнах, породжену слабкістю їхніх центральних урядів та деякі інші», що «армія братиме участь у нейтралізації внутрішніх і транскордонних загроз спільно з іншими силовими структурами і на основі Конституції та законодавства Росії»; що «безвідповідально у такий складний для країни момент обмежувати прерогативи діяльності армії тільки зовнішньою сферою»; що «головною метою політики Російської Федерації у сфері стратегічного стримування є недопущення будь-якого виду силового тиску й агресії проти Росії або її союзників, а якщо стримування не спрацює — гарантований захист суверенітету, територіальної цілісності та інших життєво важливих національних інтересів Росії або її союзників». Зазначено також, що «зберігається можливість повернення ядерній зброї властивостей реального військового інструмента», що «відзначено спроби за рахунок окремих технологічних досягнень перетворити ядерну зброю із інструмента стримування на зброю полю бою» і що «зберігається висока затребуваність військової сили як інструмента зовнішньої політики».
Навряд чи можна сперечатися з тим, що кожна держава має право розробляти власні оборонні доктрини у тому вигляді, в якому вона їх бачить найбільш відповідними для забезпечення своєї безпеки. Російська оборонна доктрина у цьому випадку виглядає надзвичайно схожою на результат еволюції радянської доктрини стримування.
Поки що погляди та бачення, озвучені у Москві, найбільше нагадують заявку на роль одного із полюсів сили у багатополярному світі. І при цьому ставка робиться, як і за радянських часів, передусім на силу військову. Малоймовірно, щоб у Москві справді розробляли плани можливої війни проти якоїсь із країн-членів НАТО. Суть, мабуть, в іншому: Москва дуже жорстко окреслює коло свого впливу — «прикордонні країни», Центральна Азія, рекомендує іншим потенційним гравцям у ці регіони не втручатися, і, по суті, — пропонує черговий розділ світу, вже без світових воєн. Наскільки ці претензії підкріплені реальністю — інше питання. Російські лідери ніколи не говорили, на які ресурси вони розраховують при проведенні своєї вельми амбіційної політики, що може статися внаслідок невдачі (приклад Радянського Союзу, який програв у «холодній війні» здебільшого через нездатність модернізуватися, міг би бути показовим). Однак Путін і його команда повинні виграти вибори — спочатку, незабаром — парламентські, навесні — президентські.
Тому не виключено, що головна цільова аудиторія озвучених ініціатив — російський громадянин, який має бути впевненим, що влада піклується про те, щоб Росія була великою державою. Росіянин до цього, згідно з опитуваннями громадської думки, ставиться вельми чутливо. Іншою важливою цільовою аудиторією можуть бути країни СНД, включно з Україною та Грузією, які заявили про наміри інтегруватися до НАТО. У такому випадку це можна розцінити як вельми жорстке попередження. Передусім, звичайно, Тбілісі — питання про можливість застосування сили «для боротьби з бойовиками» на грузинській території вже порушувалося. Однак нестабільність може виникнути у будь-якій іншій суміжній із Росією країні — і хтозна, чи не дадуть військам команду захищати «права російськомовного населення»?
Дуже багато у цій ситуації залежатиме не стільки від Заходу, скільки від грамотної, виваженої, але при цьому жорсткої та впевненої реакції Києва. Якщо, звичайно, Україна справдi претендує на виконання заявленої ролі центру регіональної стабільності та безпеки.
