Ростислав ХОТИН, міжнародний оглядач, спеціально для "Дня"
Покійному президентові Сполучених Штатів Джонові Кеннеді приписують фразу про те, що престиж держави визначається кількістю ядерних ракет та олімпійських медалей. Якщо то є справедливим, то Україні не поталанило - вже не поталанило з ракетами і ще - з медалями. Проте той вислів належав часам "холодної війни", однак не все ще вказує на її завершення. Незважаючи на нові часи - зокрема в Україні.
Українці стверджують, що вони не росіяни, принаймні ментально та психологічно не такі "революційні", більше вичікують та прораховують, менше впадають в крайнощі... Так принаймні стверджують етно-психологи. Однак по тому, як помпезно проводжали українських олімпійців в Нагано, а потім як неприязно зустріли - хоча б почитати шпальти газет з "безславними провалами" - можна говорити, що щодо впадання в крайнощі українці не відстають від росіян, які кожну олімпійську збірну проводжають, як в останній та рішучий бій, а голос Сергія Доренка в аналітичній програмі "Время" перед хокейним фіналом Чехія - Росія не набагато відрізнявся тональністю від голосу легендарного Левітана, коли німці стояли в 41-му під Москвою...
Українці також стверджують, що вони вже не радянські, однак важко не помітити широкого - навіть якогось підсвідомого розчарування тим, що от, мовляв, за радянських часів за кількістю медалей ми були першими, а нині - наразі в Нагано - вісімнадцяті. Можна припустити, що народ, який так емоційно оплакує дефіцит олімпійських медалей, або живе надто добре, не маючи інших, більш суттєвих приводів для турбот... або ж живе в повній безнадії і чи не єдиною відрадою є голи Андрія Шевченка та сподівання на олімпійські медалі Нагано та Сіднея...
Що ж тоді робити бідним датчанам, британцям та австралійцям, які, згідно з офіційним заліком медалей, виступили ще гірше, ніж українці? Олександр Квасьнєвський, очевидно, мав би оголосити день закриття олімпіади днем національної жалоби, оскільки поляки взагалі лишилися без медалей...
Цікаво, що відлуння "холодної війни" лунає по обидва боки океану... За дивним збігом заява президента Білорусі Лукашенка в Нагано про змову арбітрів в чоловічому біатлоні, які начебто відібрали золоту медаль у білоруського спортсмена, прозвучала майже одночасно з коментарем у "Нью-Йорк Таймс" про засилля арбітрів з країн колишнього східного блоку у фігурному катанні як причину не надто великого успіху американців у цьому виді олімпійської програми й тріумфу росіян у ньому ж.
Чи має право Україна вимагати від своїх спортсменів золото-срібно-бронзового дощу, якщо пригадати, що мають ці самі спортсмени - окрім хіба що ентузіазму? Очікувати - так, але не вимагати і не звинувачувати у повному непрофесіоналізмі. Бо пересічний спортсмен не є більшим професіоналом, аніж будь-який політик - від президента й депутата до голови райдержадміністрації - якщо судити зі стану справ у країні... чи аніж будь-який директор заводу чи двірник - якщо брати до уваги стан економіки та чистоту вулиць.
Звичайно, потреба деполітизації спорту не означає те, що українські спортсмени мають просто подорожувати світом. Важко також не помітити й того, що наразі найяскравіші українські зірки - взяти хоча б Сергія Бубку та Андрія Медведєва - є продуктами потужної радянської спортивної машини, а яскравих спортсменів, про яких можна було би сказати "made in Ukraine", ще не так багато.
