Початок у №54 від 28.03.2000
Як я вже зазначав, суперечка між олігархами, а особливо між Березовським та Чубайсом, є екзотичним епізодом, але не таким екзотичним, як висування Путіна як наступника Єльцина. Березовський дивився на світ крізь призму свої власних інтересів. У нього немає проблем з підпорядкуванням долі Росії до них. Він справді вірив, що він та інші олігархи купили уряд, оплативши переобрання Єльцина, і тепер уряд відмовляється від свого слова, дозволяючи чесний аукціон щодо «Связьинвеста». Він був рішуче налаштований скинути Чубайса за зраду. Коли я попередив його, що цим самим він забирає ґрунт у себе з-під ніг, він відповів, що у нього немає вибору; якщо він виявить слабкість, він не виживе.
Я не міг цього зрозуміти тоді, але у часовій ретроспективі це твердження виглядає цілком логічним. У Березовського не було змоги перейти до законного капіталізму; його єдиний шанс на виживання полягав у створенні павутиння незаконних зв’язків, у які він вплутував людей. Його вплив на Єльцина пояснюється тими незаконними послугами, які він надавав його сім’ї. Наприклад, він зробив зятя Єльцина керівником Аерофлоту, чиї прибутки у твердій валютi переводилися на рахунки швейцарської компанії під назвою «Форас», яка означає написання разом англійського «for us» — «для нас» (як мені пояснили). Це дало йому владу над Єльциним, якої не було в жодного олігарха. Березовський також тримав під впливом Чубайса, і коли ситуація стала критичною, він без вагань використав свій компромат. 90 000 доларів США отримані Чубайсом як гонорар за ненаписану книгу, коштували йому тимчасового відсторонення від влади.
Ці знання допомагають мені проаналізувати сучасний стан речей. Березовський та сім’я Єльцина шукали шлях забезпечити свою недоторканність, якою вони користувалися під час президентства Єльцина. Вони використовували багато шляхів, деякі з них виглядали досить кумедно. В одному з випадків, за напученням Березовського, Єльцин інформував спікера Держдуми про намір призначити Миколу Аксьоненка прем’єр-міністром, але після втручання Чубайса Думі було офіційно запропоновано Сергія Степашина. Згодом Степашина звільнили з посади. Становище Березовського стало вкрай небезпечним після того, як у 1999 році вибухнув скандал про відмивання російських нелегальних грошей в американських банках. Він зрозумів, що не зможе знайти притулку на Заході. Так чи інакше йому треба було знайти наступника для Єльцина, який би захистив його. Ось коли зародився план висування кандидатури Путіна.
Протягом перельоту із Сочі до Москви Березовський розповідав мені історії про те, як він підкуповував польових командирів у Чечні та Абхазії. Тому, коли Шаміль Басаєв увійшов у Дагестан, ця історія мені здалася нечистою. Показником для мене стало питання: виведе війська Басаєв у термін, призначений Путіним? Він зробив це. І навіть після того, я навряд чи наважусь повірити, що вибухи житлових будинків у Москві є часткою плану, аби виправдати війну. Це було б надто диявольською витівкою. Це не стало б чимось унікальним — російська історія рясніє випадками злочинів, здійснених агентами-провокаторами — від Азефа до вбивства Кірова, використаного для виправдання сталінських чисток — але ці вибухи виявилися би безпрецедентним явищем, якщо були б із цього розряду.
Але все ж таки виключити таку можливість я не можу. З точки зору Березовського, це виглядало б логічним. Це не тільки дозволило б обрати Президента, який забезпечить недоторканність для Єльцина та його сім’ї, але також дало би Березовському інструмент контролю над Путіним. Доки ми не маємо фактів, які б заперечували цю гіпотезу.
У той час, як ми ніколи не довідаємося правди про вибухи у Москві, без сумніву, саме війна у Чечні, рухала Путіна до перемоги. Я вважаю цей факт дуже невтішним. Під час першої чеченської війни у 1994—1996 роках населення Росії переживало за руйнації та страждання, спричинені вторгненням у Чечню. Протести солдатських матерів та правозахисників, подібних до Сергія Ковальова, допомогли наблизити переговори та врегулювання. Цього разу реакція населення є абсолютно іншою, ніж п’ять років тому. Безсумнівно, відповідальність за це у великій мірі лежить на чеченських терористах. Вони захоплювали працівників благодійних організацій та журналістів, вимагали за них викуп та неодноразово вбивали заручників. Фред К’юні, герой Сараєво, загинув саме так. Небагато залишилося людей, які б хотіли допомагати чеченцям або розповідати про жахи, які вони пережили. Ці громадські настрої стали інструментом для вмілого маніпулювання проти чеченців. Ставлення росіян, яке змінилося за ці роки, доводить цей факт.
На початку пост-Горбачовських років у росіян склалося абсолютне неприйняття насильства. У ті часи проливалося дуже мало крові та у дуже небагатьох випадках людей забивали на смерть: у Тбілісі, Литві та пізніше при облозі Думи у 1993 році громадська думка оберталася проти тих, хто здійснював насильство. Але тепер це не так. Обравши Путіна президентом у березні, росіяни стануть ще більш причетними, ніж будь-коли, до кривавої різанини у Чечні.
Існує теорія, що жертва насильства сама стає схильною до насильства. Цей випадок спрацьовує на матеріалі кримінальних злочинців, але також можна його використати на ґрунті етнічного насильства. (Див. Річард Роудз, «Чому вони вбивають: Відкриття незалежного кримінолога (Knopf, 1999)). Серби протягом довгого часу вважали себе жертвами, та Мілошевич зміг використати це почуття для здійснення етнічних чисток. Щось подібне зараз відбувається у Росії.
Путін намагатиметься відбудувати міцну державу і може мати успіх у цьому. У багатьох аспектах такий розвиток подій буде бажаним. Як навчив досвід Росії, слабка держава може представляти загрозу для свободи. Сильна держава є необхідною для функціонування ринкової економіки, якій необхідна сила, що встановлює правила гри. Виконавши перехід від грабіжницького до законного капіталізму, Путін може стати автором економічного відродження; ось тоді мої інвестиції у Росію — у тому числі «Связьинвест» — почнуть приносити прибуток.
Але державу, яку будує Путін, навряд чи буде засновано на принципах відкритого суспільства. Більш вірогідно, що воно буде базуватися на відчуттях деморалізованості, приниження та розгубленості росіян. Воно експлуатуватиме відчуття жаху, яке з’явилося у росіян після вибухів житлових будинків. Ця держава прагнутиме встановити владу держави у приватному житті населення та зміцнення величі Росії у світі. Точні прогнози неможливі, але все йде до того, що новий уряд буде авторитарним та націоналістичним. Про це свідчить один із перших кроків Путіна — відмовитися від альянсу з партіями Явлiнського, Гайдара та Чубайса та домовленість про підтримку з боку комуністів. Для мене є очевидним одне: перед нами відкривається перспектива, якiй можна було б запобігти, якщо б відкриті суспільства Заходу самі твердо дотримувалися принципів відкритого суспільства.
У своїй прощальній промові Єльцин просив вибачення у росіян:
«За те, що багато наших надій не справдилося. За те, що багато речей, які здавалися простими, виявилися знесилюючими. Я хочу попросити вибачення за те, що не зміг виправдати надії багатьох людей, які вірили, що ми зможемо одним стрибком перенестися з сірого тоталітарного та загниваючого минулого до світлого та цивілізованого майбутнього. Я сам вірив у це. Але так не вийшло. У деякому сенсі я був надто наївним».
Єльцин не сказав про те, що він та багато інших вірили у Захід, але Захід не виправдав їх очевидно завищених сподівань. Я можу казати тільки за себе. Спочатку я вважав, що західні державні діячі просто не розуміють, що відбувається. Бажання Горбачова змінити систему було надто гарним, аби бути правдою, тому вони хотіли перевірити це. Вони встановлювали бар’єри, і коли Горбачов долав їх, вони ставили ще вищі бар’єри. З часом вони були вимушені визнати, що зміни відбуваються, але водночас абсолютно втратили повагу до Росії, як до наддержави. Вони почали ставитися до росіян, як до жебраків. Дякуючи закону Нанна-Лугара, вони знайшли гроші на підтримку ядерного роззброєння, але більше ні на що. Я згадую російського економіста, який розмовляв у літаку з Державним секретарем Джеймсом Бейкером протягом п’яти годин, безуспішно вмовляючи його про допомогу під час польоту до Сіетлу.
Я також пам’ятаю, як головний однодумець Горбачова Олександр Яковлєв розповідав мені, яке приниження він відчував під час контактів з американцями. На жаль, я дійшов до висновку, що концепція відкритого суспільства для цілого світу не турбує Захід. Якщо б така зацікавленість існувала, процес переходу все рівно був би болючим, з багатьма помилками та диспропорціями, але принаймні він би рухався у правильному напрямку. Росія могла б стати дійсно демократичною країною та справжнім другом США, як це трапилося з Німеччиною після Другої світової війни та Плану Маршалла. Зараз ми маємо справу з іншою перспективою.
Мій фонд продовжує дуже активно діяти у Росії і отримує міцну підтримку від російського суспільства. Ми заснували тридцять два комп’ютерних центри у російських провінційних університетах. Це допомогло розвиткові Інтернету в Росії; он-лайн інформація з’являється як альтернатива пресi, яку все більше залякують. У більшості наших останніх програм ми наполягаємо на спільному фінансуванні з боку місцевої влади. Наприклад, ми постачаємо книжки у п’ять тисяч місцевих бібліотек і вимагаємо у першій рік 25% їх вартості, другого року — 50%, третього року — 75%; і ми справді отримуємо їх. Коли ми хотіли запровадити реформу освіти у шести областях, п’ятнадцять звернулися до нас з проханням про спільне фінансування. Я маю намір підтримувати діяльність фонду в Росії доти, доки він має підтримку з боку суспільства та має можливість функціонувати. Прагнення до відкритого суспільства є тим вогнем, який неможливо згасити навіть сталінським терором. Я впевнений, що цього не відбудеться у Росії, яким би не було її майбутнє.
