Лідера голландських ультраправих Піма Фортайна було застрелено за кілька днів до парламентських виборів у Нідерландах, які могли перетворитися на його оглушливий тріумф, і наступного дня після другого туру президентських виборів у Франції, що виглядав швидше не виборами, а плебісцитом національної недовіри лідеру французьких ультраправих Жан-Марі Ле Пену. Ле Пен програв, продемонструвавши, проте, стабільність та згуртованість свого електорату. Фортайн із хуліганського популіста перетворився на мученика. Однак це ще не кінець історії, а тільки початок нової епохи у розвитку Європи — епохи, в якій ультраправі партії мають свій стабільний електорат та отримують всі шанси збільшувати число прихильників, експлуатуючи недоліки Європейського Союзу, його крайню бюрократизованість, неготовність до швидких змін, статичність та можливі проблеми в економіці. Адже Ле Пен і Фортайн — не самотні збоченці Старого Світу. В Австрії на парламентських виборах 1999 року ультраправі отримали понад 25 відсотків голосів, у Швейцарії того ж року — понад 20 відсотків, у Бельгії тоді ж — понад 15 відсотків, у Норвегії та Данії минулого року — понад 10 відсотків… Почекаємо результатів наступних парламентських виборів, які не забаряться принести ультраправим новий успіх.
Бо ми звикли вважати, що середній європеєць щасливий. А середній європеєць наляканий — наляканий міграцією з країн третього світу, що посилюється (при цьому він аж ніяк не готовий погодитися на роботу, якою займаються мігранти), самовпевненістю брюссельських керiвників (при цьому він аж ніяк не любить власний уряд), матеріалізованим привидом тероризму (при цьому він аж ніяк не готовий пожертвувати навіть дещицею свобод заради безпеки). Середній європеєць починає шукати — і знаходить віддушину, як завжди, у простих рішеннях, в Ле Пені, Хайдері, Леппері, Жириновському.
При цьому традиційні політики, які насилу знаходять відповіді на непрості питання світу, який щоденно змінюється, починають боятися власного електорату. І замість того, щоб говорити з ним чесно, намагаються з цим електоратом загравати. Чи не звідси нудна і статечна передвиборна кампанія Ширака та Жоспена, незрівнянна з їх же попередньою кампанією? Чи не звідси антисемітизм європейської політики останніх місяців, що ледве маскується під миролюбні ініціативи? Це і є нова політична реальність, в якій нам жити найближчими роками. Сьогодні значна частина європейців усе ще не приймає простих рішень і демагогічних гасел. Але якщо політичний істеблішмент не навчиться гнучко реагувати на хвороби нової Європи, ультраправі почнуть здобувати одну перемогу за іншою, покладаючи квіти до монументів Жанни д’Арк і свіжої могили Піма Фортайна…
