...Журналісти годинами чатують біля Центральної клінічної лікарні в Москві, намагаючись дізнатися щось нове про стан здоров’я президента Росії Бориса Єльцина... Тим часом в іншій пострадянській столиці — Баку — чекають новин із Туреччини, куди на лікування відправлено президента Азербайджану Гейдара Алієва... Сумний збіг обставин? Так, звісно, однак разом із цим — влучна характеристика тієї генерації, яка досі опікується пострадянським простором. Єльцин і Алієв дуже різні люди: і за стилем керування, і за політичною долею, і за поглядами на життя... Один утратив місце в Політбюро тому, що вважався консервативним опонентом «батька перебудови» Михайла Горбачова, другий — тому, що був прихильником занадто радикальних реформ... Що в них спільного? А те, що вони обидва були в цьому Політбюро! Політбюро стало історією, КПРС, Радянський Союз...
А вони керують, керують, керують...
Ми весь час говоримо про необхідність зміни поколінь: от Мойсей десятиріччями водив свій народ пустелею, а ми хочемо відразу всього... Проте який там, перепрошую, Мойсей, коли біографії наших сьогоднішніх керівників можна дізнатися зі старенького «Довідника агітатора і пропагандиста», — і це будуть справжні їхні біографії, а не те, що вони сьогодні про себе повідомляють. Один такий поїхав на міжнародний форум і в резюме, щоб не осоромитися поруч із рокфеллерами, написав: «А до обрання займався політичною діяльністю...»
Та якою такою діяльністю, товаришу? Відділом у райкомі керували? Потім у міськкомі? Потім у ЦК? Про Політбюро нагадувати?
Звісно, серед цих людей є неймовірно обдаровані. Є сильні особистості. Є, зрештою, Єльцин. Однак усе це — літні люди. Зі старим стилем мислення та керування. Зі своїми проблемами. Зі своїми хворобами, з яких влада є найнебезпечнішою хворобою...
Історичними персонажами вони ставати не бажають. Однак, доки не потраплять до підручників історії вони, в цих підручниках будемо фігурувати ми — пострадянські люди — як найкращий взірець цілих націй, над якими завзято експериментують непереможені члени Політбюро...
