Адміністрація президента США Барака Обами не чекала довго, щоб оголосити про те, що вона вимагатиме прямих переговорів з іранським урядом. Це означає, як мінімум, жорстку конфронтацію через спроби Ірану володіти регіональною стратегічною перевагою у формі ядерної зброї.
Тут мається на увазі щось більше, ніж просто підхід із правильним набором стимулів та загроз, з метою змінити думку іранців. Очевидно, прийшов час розглянути питання в його повному регіональному контексті, а не просто по частинах і оперативно.
Цілий світ усвідомлює ризик, якому його може піддати ядерний Іран: радикально змінений баланс влади на Середньому Сході та в Центральній Азії, з Іраном, здатним застосувати набагато більше регіональних важелів впливу — як явних, так і прихованих — чим він володіє зараз, переслідуючи свої інтереси.
Більше того, сусідні країни у відповідь, ймовірно, розпочнуть або продовжать розробку своїх власних ядерних програм, що приведе до тривалої гонки ядерних озброєнь в одному з найбільш нестійких регіонів світу. Це не в інтересах США або Європи, якщо яка-небудь із країн на першій позиції у списку — Єгипет, Туреччина, Саудівська Аравія, Сирія або Алжир — будуть мати свій власний ядерний потенціал.
Поки наслідки є невизначеними, все залишається можливим. Кожна з цих країн має значні внутрішні сили — як було в Пакистані та Ізраїлі, на даний момент єдиних ядерних державах регіону, які хочуть гарантії можливої користі від влади та переваги володінням ядерною зброєю. Тиск посилюється, коли є відчуття, що суперники та сусіди володіють певною стратегічною перевагою.
Однак кожна з країн регіону має питання та слабкі місця щодо безпеки. Іран — багатоетнічна держава, чиї лідери намагалися щосили досягти єдності, — не є виключенням.
Національна єдність періодично зазнає загрози через непопулярність духовних правителів серед великих груп населення, а також через регіональні та етнічні розмежування, конфлікти та нестабільність у найближчих околицях та ворожості, викликаній регіональними клієнтами та/або представниками в Іраку, Лівані, Афганістані та ін.
Теоретично, всі ці факти є потенційними джерелами коштів у досягненні цілей для зовнішніх країн, таких, як США. Але досі пряма протидія ядерним амбіціям Ірану спричиняла протилежний ефект. Прагнення Ірану володіти ядерною зброєю — в сукупності з посиленням національної гордості та обіцянкою переваги в регіоні — зіграло вирішальну об’єднувальну роль і викликало зміни в політичній та військовій сферах.
Головне завдання — виробити послідовну політику, яка буде й обмежувати, й утримувати амбіції Ірану без загострення природженого почуття національної вразливості. Політичні дебати поза регіоном зараз концентруються на тому, чи використати силу, якщо переговори проваляться. Іран, цілком імовірно, відмовився поступатися, що, на думку деяких експертів, є результатом нездатності провідних країн світу говорити, виходячи із загальних позицій. Це правда, але це недостатнє пояснення.
Визначити правильну порцію батога і пряника дуже важко, і США не розглядається в цьому регіоні як «безкорисливий» посередник. Тому вони повинні зосереджуватись не на контролі за тактикою безпосередньо, а на зміні регіонального контексту, в якій лідери Ірану будуть вирішувати: продовжувати чи зупинитися.
Відправною точкою має стати зміцнення звичайних збройних сил по всьому регіону, що означає більше, ніж накопичення запасів зброї. Має бути більше заходів щодо зміцнення довіри, включаючи спільні навчання та обмін інформацією, серед усіх військових регіону.
Підвищенню довіри також будуть сприяти чіткі стратегічні зобов’язання Заходу у вигляді розширення власних коштів заборони НАТО на Середній Схід. Немає необхідності ізолювати Іран, і це буде більш ефективно, ніж односторонні гарантії США перед Ізраїлем або будь-якою іншою окремою країною. Замість цього члени НАТО мають пообіцяти, що вони захищатимуть будь-яку країну Середнього Сходу у випадку, якщо вона буде атакована ядерною зброєю.
Можливо, тільки ці кроки не стримають Іран і не переконають інші країни регіону. Але в сукупності з безперервним міжнародним тиском з боку Ради Безпеки ООН і МАГАТЕ, вони направлять чіткий сигнал про те, що провідні країни світу вважають мир на Середньому Сході та його безпеку важливими для своєї власної безпеки. Це знизить можливість неприборканої гонки озброєнь, якщо переговори проваляться, й Іран коли-небудь випробує ядерну зброю.
Кеннет ВЕЙСБРОД — співробітник Центру передових досліджень ім. Роберта Шумана при Інституті Європейського університету й автор книги «Центральна Євразія — приз або трясовина?»
