Сьогодні у Вашингтоні немодно згадувати промови Барака Обами в Берліні та Празі. Тоді йому потрібні були симпатії європейців, щоб показати Америці телевізійну картинку натовпу, тріумфуючого з нагоди пришестя месії. Сьогодні це вже неважливо. У відповідь на згадку берлінської та празької промов чиновники адміністрації Обами незадоволено кривляться та червоніють, наче їх застали за непристойним заняттям.
У Берліні Обама, тоді ще кандидат у президенти, виразно виголошував текст про блокаду Берліна й про те, як 60 років тому США створили повітряний міст для забезпечення міста:
«Того дня континент все ще лежав у руїнах. Радянська тінь нависла над Східною Європою, тоді як Захід — Америка, Велика Британія та Франція — думали про те, як перебудувати світ... Вулиці навколо того місця, де ми зараз стоїмо, заполонили голодні сім’ї, яким ніде було зігрітися. Але й у найважчу мить у серцях берлінців жеврів вогник надії».
Якою архаїкою звучать сьогодні ці слова! Голоси з минулого: Ich bin ein Berliner, Mr. Gorbachev, tear down this wall...
У Празі президент США підтвердив, що міжурядові домовленості про розміщення в Чехії та Польщі об’єктів протиракетної оборони, укладені його попередником, залишаються в силі. Ось цитата з офіційного перекладу, опублікованого на сайті Держдепартаменту:
«Я чітко заявляю: діяльність Ірану в питаннях створення ядерної зброї та балістичних ракет являє реальну загрозу не лише для США, а й для сусідів Ірану, й також наших союзників. Чехія та Польща продемонстрували мужність, погодившись розмістити на своїй території елементи системи захисту від цих ракет. Доти, доки загроза з боку Ірану зберігатиметься, ми продовжуватимемо реалізацію планів щодо створення економічно ефективної та перевіреної системи протиракетної оборони. (Оплески.)».
Іранська загроза нікуди не зникла, але це вже неважливо.
Я не хочу навіть углиблюватися в доводи Білого дому та Пентагону. Фахівці стверджують, що Москва насправді зовсім нічого не виграла, що нова мобільна мережа ПРО — це технологічний прорив, недоступний для Росії. Але це не має жодного значення. Мені нецікаво, яку компенсацію отримають чехи та поляки. Це не технічне питання. Для Москви це справа принципу. Москва здобула політичну перемогу, й у Вашингтоні це знають. Про те, що це капітуляція, пише навіть лояльна Обамі преса.
Президент ухвалив не лише політично безвідповідальне, а й аморальне рішення. Його передвісником стала неучасть у заходах у Гданську з нагоди 70-річчя початку Другої світової війни. Варшава три місяці не могла домогтися відповіді на своє запрошення. Нарешті їй було сказано, що їхати немає кому, всі у відпустці до Дня праці. Почувши це, польський дипломат вибачився за те, що Гітлер розпочав війну 1 вересня, не дочекавшись американського свята. Врешті-решт делегацію США в Гданську очолив радник Обами з національної безпеки генерал Джеймс Джонс. Це так само, як якби від Росії поїхав секретар Ради безпеки Микола Патрушев.
Америка скорочує свою військово-політичну присутність у Європі? У це важко повірити, але мусимо вірити. Більшу стратегічну помилку важко уявити. Історичні долі Європи й Америки пов’язані нерозривно.
Ще в XVII—XVIII століттях північноамериканські колонії брали участь у кількох європейських війнах, що перекинулися в Новий Світ, — за пфальцську, іспанську й австрійську спадщину, а також у Семирічній. Франція й Іспанія були союзниками юної американської республіки у війні за незалежність. Прощаючись із нацією, Джордж Вашингтон заповів їй утримуватися від міцних союзів із європейськими державами. «Навіщо залишати наш власний грунт і переходити на чужий? — риторично запитував він. — Навіщо робити нашу долю залежною від долі будь-якої частини Європи й пов’язувати наш мир і процвітання з проявами честолюбства, суперництва, інтересів, настроїв чи примх Європи?» Але вже 1801 року США направили до Середземного моря свою військову ескадру на війну з мусульманськими піратами й звільнили європейців від цієї напасті.
Маніфестом американського ізоляціонізму вважається доктрина Монро. Але її проголошення 1823 року стало превентивною відповіддю на плани інтервенції священного союзу з метою відновлення статус-кво колишніх іспанських колоній. Своєю заявою президент Джеймс Монро оголосив колонізацію Америки завершеною.
Європейці проігнорували. Аж до кінця століття Вашингтон мусив захищати Західну півкулю від втручання Європи. А потім спалахнула світова війна.
Для США ізоляціонізм так і залишився привабливою, але нереалізованою ідеєю. Повертатися до неї сьогодні означає намагатися повернути історію назад, забути уроки XX століття, задарма або заради незначної користі поступитися завоюваннями холодної війни та мирних демократичних революцій у Центральній і Східній Європі.
Для Ізраїлю момент істини вже настав. Коли кандидат у президенти Обама під час торішнього близькосхідного турне сказав: «Дозвольте мені заявити з цілковитою певністю: Ізраїль є найвірнішим другом Ізраїлю», це була обмовка, але обмовка за Фрейдом. Його тогочасна суперниця Гілларі Клінтон пообіцяла стерти Іран з лиця землі, якщо він насмілиться атакувати Ізраїль ядерною зброєю. Обама у відповідь лагідно мовив: «Останні кілька років ми чули багато обіцянок стерти з лиця землі. Хороших результатів щось не видно. Тож я не схильний до кавалерійських наскоків».
Єдність Європи може виявитися ілюзорною, втративши стримуючий елемент американської присутності. Федеральний канцлер ФРН Ангела Меркель перед поїздкою до Гданська заявила про несправедливість масової депортації німців з країн Східної Європи після Другої світової війни, тим самим даючи зрозуміти, що Союз вигнаних залишається реальним фактором німецької внутрішньої політики.
Це лише перша ластівка. Жарина взаємних претензій у Європі продовжує тліти й за сприятливих обставин спалахне яскравим полум’ям.
Це стане початком кінця ери Обами. Але це буде вже неважливо.
