Якось так склалося — очевидно, не без символічності,
— що заяви відразу кількох високопоставлених польських державних службовців
про можливість запровадження Варшавою віз для України пролунали саме під
час візиту до України президента Польщі Александра Кваснєвського. Можливо
багатьом полякам не припадає до душі те, що Кваснєвський на очах став,
як про нього кажуть, найбільш проукраїнськи налаштованим європейським політиком.
Можливо, поляки просто хотіли зайвий раз підкреслити, що для них повернення
до Європи справді є пріоритетом.
Річ у тім, що цих слів ніхто не спростував, ніхто не заявив, що без
цього можна буде обійтися — хоча ще зовсім недавно українському міністрові
Тарасюку в Будапешті та Варшаві казали, що віз для України не буде. Принаймні,
ще років п’ять.
І таким чином, як видно, психологічних змін у свідомості Європи не сталося
— як і раніше, вона прагне побудувати клуб для дуже обмеженої кількості
членів, відмежувавшись від інших «санітарним кордоном».
Та сама лінія нового розподілу в Європі, про необхідність уникнення
якої так довго говорили і в Києві, і в Брюсселі, і у Вашингтоні, створюється.
Може бути, не всі просто згадують, що попередні спроби кого б там не було
поділити Європу призводили до воєн — у тому числі й «холодної». Звичайно,
з Києвом розмовляли б по-іншому, коли б Україна за роки своєї незалежності
використала бодай якусь із можливостей перейти до нормального життя. Та
навряд чи це була б та розмова, яку ЄС веде із Варшавою чи Прагою.
Перспектива для Києва вимальовується не надто приємна — йому в Європі
можуть запропонувати (і то за деякий час) хіба що піти «турецьким шляхом».
Тобто, оскільки Україна справді є важливим для Європи елементом стабільності,
її може бути так чи інакше підключено до механізму безпеки, який створюється
на базі НАТО, але навряд чи в осяжному майбутньому зайде мова про вступ
нашої держави до Європейського Союзу — саме так у Європі поводяться з Туреччиною.
Це звичайно, краще, ніж ніщо. Та все ж таки навряд чи добре, коли з тобою
поводяться так гонорово.
