Чи розуміють українські політики від влади та опозиції, що відбувається зараз у світі? Чи виправданим є сподівання нинішньої влади на те, що Росія їй допоможе? За яких умов у нашій країні може відбутися «революція більшості для більшості»? Про це «Дню» — в інтерв’ю завідувача відділу Інституту світової економіки та міжнародних відносин Євгена КАМІНСЬКОГО.
— Хочу почати з того, що мені найбільше сподобалось в інтерв’ю Глюксманна газеті Die Welt — фраза про те, що справжня інтелігенція має говорити те, що інші не знають, у тому числі влада.
Світ міняється, але не зовсім так, як багато кому видається. А видається так, що всі держави, які володіють сьогодні енергетичними ресурсами, а також такі держави, як Китай та Індія, ніби вже стають геополітичними лідерами. Якщо взяти Росію, то це держава з явно відсталою економікою, незважаючи на те, що у неї багато грошей завдяки тим ресурсам, які є під землею, — унаслідок тривалої багатовікової експансіоністської політики. Але така економіка на такій величезній території не може бути фундаментом, який зробить Росію справжнім геополітичним лідером. На мій погляд, якраз цього сьогодні не усвідомлюють на Заході, не тільки наша влада. У нас перебільшують значення Росії як геополітичного чинника в тому плані, що реагують таким чином на явно провокативні, іноді провокаційні заяви російських лідерів у дусі антиамериканізму, що виставляє Росію не просто звичайною спадкоємицєю Радянського Союзу, а державою, яка має всі права бути геополітичним гегемоном, принаймні в одному регіоні. У цьому сенсі, мені здається, найбільша помилка полягає в тому, що на тлі складних процесів, що відбуваються сьогодні в Європі, і тимчасової зайнятості Заходу тим, що відбувається в їхніх економіках, ми недооцінюємо Захід, можливості його самовідтворення, яке він продемонстрував неодноразово.
— Чи розумно в такому разі українській владі покладати надію на Росію?
— Я вважаю, що це дуже короткотривалий розрахунок. Він не є стратегічним і не відповідає далекосяжним інтересам нашої держави, не сприяє збереженню її суверенітету. Я не кажу про територіальну цілісність, бо сьогодні навряд чи можливо, щоб Росія включила Україну до складу своєї федерації. На мій погляд, у Росії реалізується те, що, безумовно, повинна бачити влада, а саме — сценарій економічного поглинання таких держав, як Україна, які сьогодні через корупцію, непроведення реформ, тіньову економіку опинилися у вкрай складній економічній ситуації. Таким чином, з боку Росії йде економічний наступ. Там прекрасно розуміють, що можна скористатися моментом для того, щоб мирними засобами та механізмами підпорядкувати собі нашу державу, зробити її слухняним виконавцем волі Москви, незалежно від того, будемо ми формально суверенною державою чи ні.а що стосується нових газових домовленостей, то робити це треба було не за рахунок збільшення споживання газу, який ми купуємо в Росії, а за рахунок запровадження сучасних енергозберігаючих технологій, впровадження енергетичних систем, які дозволять зменшити споживання газу й нафти, як це робить сьогодні Захід. Іншими словами, на Заході робиться те, чого ми не бачимо і на що не звертаємо уваги, хоча на це треба звертати увагу. Вони переходять до енергозберігаючих технологій, а ми накопичуємо борги через те, що далі продовжуємо збільшувати закупівлю газу.
— Нинішня влада заявляє, що Україна неспроможна розвивати такі галузі, як авіа- та ракетобудування та атомна енергетика, без тісної співпраці з Росією. Що ви скажете на це?
— Мене теж дивує те, що до цього часу Росія не хотіла цього робити. Більше того, Росія гальмувала можливість відродження української авіаційної промисловості, а також інших галузей. Попри всі недоліки попередньої влади, вони не мали права говорити нам про те, якою має бути влада, якими ми маємо бути. Це — якраз навпаки — все більше підкреслює, що для російського керівництва названі вами галузі є тим чинником, який дозволить реалізувати не економічні, а політичні та геополітичні проекти. Економічні проекти можна було реалізовувати раніше. Але вони не хотіли, бо розуміли, що від цього не отримають геополітичних здобутків. Вочевидь, тут треба наголосити на тому, що сьогодні йдеться не про інвестиції в ці галузі української промисловості, а про їхнє фактичне захоплення і підпорядкування. Ніхто з нас не знає, яким чином ми будемо володіти (якщо будемо) своєю інтелектуальною власністю — чи вона автоматично буде передана Росії. І у випадку повернення до влади, скажімо, через чотири роки, національно-патріотичних сил ті вже нічого не зможуть зробити — тільки якимось революційними методами повернути цю галузь у повне розпорядження України. Проблема в тому, що влада поки що мислить короткостроковими категоріями. У неї немає далекоглядності та стратегічного мислення.
— Що, на вашу думку, може зараз зробити опозиція, щоб не реалізувався сценарій поглинання Росією української економіки?
— У першу чергу, потрібно змінити лідерів опозиції. Бо ті, кого прийнято називати лідерами, втратили авторитет у народі. Народ розчарований і вже не сприймає їх. Народ чекає на нових лідерів. Зі свого боку, лідери повинні бути готові на самозречення і справді працювати в ім’я своєї Батьківщини, свого народу, в ім’я майбутнього. Щоб увійти в історію як люди, які не просто врятували Україну, але й вивели її на етап розвитку, який дозволяє говорити, що це суверенна і разом з тим сучасна держава із сучасною економікою, сучасною політичною системою. А всього цього неможливо зробити без народу, без повернення довіри до лідерів, які вважатимуться справді «чистими», не корумпованими. А це буде важко зробити.
— Чи була адекватною реакція Європи (Брюсселя) і Вашингтона на останні події в Україні після підписання харківських угод, зокрема, на можливість об’єднання «Газпрому» і «Нафтогазу», а також інших, не менш амбітних, об’єднавчих планів в інших галузях, включаючи авіабудування і атомну енергетику?
— Я думаю, що тут дається взнаки ефект втоми. На Заході дійшли висновку, що вони не справляються з Україною, не можуть допомогти нам реалізувати європейські демократичні цінності та цінності євроамериканського підходу до побудови ринкової економіки. Переконавшись у тому, що фактично це неможливо за нинішньої влади; що нинішні українські політичні еліти говорять одне, а насправді зазвичай роблять зовсім інше; що нинішні лідери не прислуховуються до народу (а підставою для цього було недотримання обіцянок, даних на Майдані у 2004 році), — вони прийняли рішення: хай краще буде псевдонормальна ситуація через підпорядкування України Росії, ніж постійна політична криза, яка впливала і на енергетичні відносини, і на забезпечення Європи енергоресурсами. Це вимушена реакція на кроки української влади, яка не реалізувала європейського вибору і за 20 років не спромоглася здійснити ні однієї реформи з тих, що відповідають членству в НАТО чи ЄС.
— Євгене Євменовичу, чи потрібна Україні ще одна революція — «більшості в інтересах більшості»?
— Я боюсь більшості, бо більшість, особливо в кризові моменти, мислить зазвичай соціально-економічними категоріями. Тим часом як влада мислить категоріями самозбереження. Навряд чи нинішня опозиція з нинішніми лідерами зможе підняти народ на будь-яку революцію. Це може зробити лише сама влада, вивівши народ на вулицю, і збурити революцію, вказавши на невиконання тих обіцянок, які давалися напередодні виборів. Нагадаю, що до революційних подій 2004 року призвели абсолютні порушення демократичних прав і свобод громадян України. Тоді люди вийшли на вулиці, щоб забезпечити свої права. Сьогодні трішки інша ситуація. І тому акцент у самій постановці питання треба робити на можливості соціальної революції. А її може збурити влада, якщо далі буде ігнорувати інтереси малого і середнього бізнесу. А ці дві категорії є основою нашою суспільства, яка найбільше залежить від влади і найбільше піддається тиску з боку влади. Потужні українські корпорації значною мірою вже убезпечилися від впливу влади, а малий і середній бізнес цього не зробив. За умов невиконання високих соціальних обіцянок, даних нинішньою владою, саме він може стати основою таких революційних змін. І звичайно, як завжди, інтелігенція, якій сьогодні завдано доволі відчутних ударів. Але це тема, яка заслуговує окремої розмови.
