Наскільки була успішною третя спроба донести до німецьких політичних та експертних кіл позицію України щодо необхідності надання нашій країні ПДЧ у грудні цього року? І чому важко дається взаємозуміння з цього питання між Києвом і Берліном?
Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру ім. Разумкова:
— Мета цього проекту та інших ініціатив експертів, недержавного сектору, громадських організацій, які займаються європейською та євроатлантичною інтеграцію, — це не лише тактичні питання і не стільки підтримка офіційної позиції України, скільки донесення об’єктивної інформації та формування відповідного іміджу країни. Ті часи, коли про Україну взагалі не говорили, на щастя, закінчились. На сьогодні важливо сформувати правильні сигнали для тих, хто здійснює політику в Європейському Союзі, та для широкого загалу в країнах ЄС. Це повинна бути постійна робота, а, відверто кажучи, поки що такі ініціативи є ентузіазмом.
Добре, що це перебування в Німеччині, включаючи публічні дискусії, відбувалося за участі першого заступника міністра закордонних справ України Володимира Хандогія, який представив офіційну позицію країни. Тим часом українські експерти під час зустрічей з парламентарями доповнювали всю картину та уявлення про новітні процеси в Україні.
Однак треба зауважити, що формувати позитивний імідж і позитивні враження про перспективу України треба за умови, що всередині країни є відповідні результати. Дуже складно формувати позитивну думку в разі наявності політичної нестабільності та конкурентної політичної боротьби особистостей, а не трансформації, яка потрібна для того, щоб наші партнери, зокрема в Німеччині, були готові розглядати нові етапи поглиблення співпраці у напрямку інтеграції як до ЄС, так і до НАТО.
Тим не менше, якщо узагальнити результат дискусій, то можна сказати, що сьогодні настрої в Німеччині є неоднозначними. Думаю, що настав певний період для осмислення ситуації, як з боку України, так і з боку ЄС, зокрема Німеччини. Ми розуміємо, що сьогодні до України, по суті, висуваються нові умови, яких не було для наших сусідів. І ці вимоги пов’язані зі змінами в геополітиці. За так званою регіональною стабільністю ховається одне слово — Росія. Але я не відчув, що цей фактор якимось чином перебільшується в Німеччині. Ми почули від представників німецької влади, що жодна країна не вирішуватиме долю взаємовідносин поглиблення співпраці України з Німеччиною, України з ЄС, України з НАТО.
Тим не менше, наголошувалося на тому, що потрібно шукати і наповнювати реальними діями існуючі механізми, нові дуже конкретні проекти, які дозволять нам досягти успіху. Йдеться й про такі проекти, як Євро-2012, конкретне наповнення Східної політики ЄС. Але важливо й те, що прозвучала готовність і далі розглядати питання розширення контактів між людьми — тобто дорожню карту щодо скасування візового режиму.
З українського боку наголошувалося на важливості цього питання. І ми побачили готовність німецьких політиків говорити про це. З іншого боку, насторожує те, що сьогодні немає відповідей у ЄС, і зокрема в Німеччині, на стратегічні питання. Хоча, на мою думку, всі розуміють загрозу вакууму безпеки, який створився останнім часом між НАТО й Організацією Договору колективної безпеки на чолі з Росією. Але поки що не знайдено ефективних відповідей на цей виклик.
Важливо, що робота з боку недержавних організацій стає системною. Але недостатньо зусиль дипломатів та недержавних організацій, щоб лобіювати позицію України. Це повинна бути справа влади й опозиції, бізнесу, а інколи й піар-кампаній, які важливі для просування наших інтересів. А такої системної роботи поки що немає, і це, мабуть, також виклик для України, якщо ми хочемо жити в багатій демократичній об’єднаній Європі, яку сьогодні репрезентує ЄС з відповідними цінностями і можливостями. Ми повинні бути готові, що нам треба буде зробити дуже серйозну домашню роботу і фактично вже сьогодні подвоїти зусилля.
Звісно, дуже важливо підтримувати у будь-якій ситуації постійний діалог. Бо цей діалог, можливості особистих контактів, дозволять у разі зміни ситуації дуже швидко наблизитися до розуміння інтересів партнерів. Я хочу наголосити, що політичні процеси в Україні, поява нової якості політики, поява єдиної позиції стосовно тих пріоритетів і стратегій, які в нас прийнято на законодавчому рівні, повинні нам допомогти бути ефективнішими на переговорах з ЄС, і бути почутими.
Сьогодні з боку німецьких депутатів і експертів прозвучала пропозиція щодо доцільності концентрування уваги не на євроатлантичній, а на європейській інтеграції. Така позиція знаходить підтримку в українському експертному середовищі. Але при цьому ми не почули відповіді на запитання, яким чином поглиблювати співпрацю саме в безпековому секторі та його реформуванні, зважаючи на те, що сьогодні Лісабонська угода, яка проходить процес ратифікації, містить посилання саме на НАТО як ключову структуру гарантування європейської безпеки. Тому тут криється велика проблема, яку сьогодні намагаються вирішити в самому ЄС і тих країнах, які є одночасно членами ЄС і НАТО. В принципі, я не виключаю, що може змінитися ставлення до часових рамок і конкретних форматів співпраці. Але на сьогодні головне інше — знайти спільне бачення майбутнього місця України в ЄС, України в НАТО, враховуючи нову позицію Росії. У цьому сенсі навряд чи хтось може дійсно сприяти тому, щоб Росія наближалася до ЄС. І думаю, що це спільний інтерес у трикутнику ЄС—Росія—Україна. Але при цьому важливо, щоб Україна дійсно сьогодні розглядалась як, можливо, не геополітичний гравець, а як важлива країна в Чорноморсько-Каспійському регіоні.
На мою думку, нинішній німецько-польсько-український діалог, під час якого відбувалося дуже відкрите, а інколи й критичне обговорення, дасть розуміння того, де ми нині перебуваємо. Це з одного боку. А з іншого — як наблизитися до тих цілей, які ми задекларували. У ЄС існує намагання знайти більш прийнятний для української політичної еліти, для політиків у ЄС і НАТО шлях України в західному напрямку. Але якщо починається серйозна розмова, то поки що нічого не пропонується, крім нового формату Плану дій щодо членства, який якраз готує реформи і допомагає проводити реформи в секторі безпеки. Тому існує певна складність ситуації — свого роду шпагат для України. Сьогодні питання щодо членства в НАТО надто заполітизоване (фактично з подачі Російської Федерації) і є дуже складним. З іншого боку, нічого нового не пропонується. Тому в принципі немає заперечення необхідності поглиблення взаємодії. І сьогодні триває дискусія щодо того, як краще знайти неполітизовані форми, що були б дійсно зорієнтовані на результат, а не на політичний процес.
