На майбутньому самміті ЄС-Україна 22 листопада 2010 керівництву ЄС належить вирішити складне завдання. З одного боку, Союз хоче розвивати тісніші або навіть особливі зв’язки з цією великою, але нестабільною європейською країною. Після тривалого відносного застою у своїх стосунках із Києвом, ЄС, у даний момент, має в розробці або вже здійснює декілька важливих програм відносно України, в першу чергу, вже існуюче «Східне партнерство», запланована угода про асоціацію і можлива дорожня карта для введення безвізового в’їзду громадян України в країни Шенгенської зони. Сумарне здійснення цих та ряду інших ініціатив могло б докорінно змінити позицію України в європейській політиці.
З іншого боку, Союз зацікавлений у заохоченні політичного плюралізму та правої держави і за межами своїх кордонів — перш за все, у країнах, що знаходяться в безпосередньому сусідстві. ЄС зацікавлений в демократичній Україні не лише з огляду своїх базових цінностей. Європа також зацікавлена в інклюзивному, збалансованому та стабільному політичному устрої України, який зможе запобігти ескалації посткомуністичних етнокультурних конфліктів, як це сталося в Югославії, Молдові, на Північному і Південному Кавказі, а також у Центральній Азії.
ЄС зараз стоїть перед складною дилемою. Він може піти за Радою Європи, «Репортерами без кордонів», Freedom House й іншими шанованими міжнародними інституціями, які різко критикують очевидний занепад демократії в Україні. На відміну від інших організацій, ЄС має у своєму розпорядженні т.з. інструмент обумовленості. Тобто, Союз може зажадати від України реставрувати демократичні практики в країні, як умову для продовження дружніх стосунків із Україною. Але в цьому випадку ЄС ризикує «втратити» Україну, тобто підштовхнути її до ізоляції, якщо Київ не прийме вимоги Союзу.
Такий сценарій вітався б у Москві. Це стимулювало б неоколоніальні апетити російських інтелектуальних і політичних лідерів. Якщо неоімперіалістичні імпульси знайдуть своє вираження у зовнішній політиці Росії, це може обернутися серйозними наслідками для європейської безпеки.
Як альтернативну стратегію ЄС може й далі повторювати нешкідливі політичні трюїзми, які, як і раніше, не матимуть практичних наслідків для українських лідерів. Дотримуючись такої стратегії, ЄС зможе запобігти зіткненню між Союзом і керівництвом України у найближчому майбутньому. Але й це ризиковане положення.
Такий курс не лише може підірвати імідж ЄС, як послідовного втілювача демократії на міжнародній арені. Подібна політика Союзу ще більше ослабить проєвропейський табір і підсилить євроскептичні тенденції в українському суспільстві. Більше того, така стратегія може зміцнити дивні самонищівні імпульси в сьогоднішньому українському керівництві, яке стискує свою хватку важелів влади ціною підриву цілісності та єдності української держави як національного утворення і конституційної структури.
Основна проблема, що виникла в результаті недавнього занепаду демократії в Україні, полягає навіть не в тому, що спостерігати за подіями у країні стає все важче як українським, так і неукраїнським демократам. Найбільш сумні наслідки поточної політики Януковича — це зростаюча відчуженість між громадянським суспільством і урядом, між Сходом і Заходом країни, а також між політичною і інтелектуальною елітою України, з одного боку, і останньою Європою, з іншого. Результуюча радикалізація українського суспільства, яку наочно продемонстрував раптовий зліт правоекстремістської партії «Свобода», не обіцяє нічого хорошого для цієї культурно розділеної країни. Сьогодні в Україні все частіше можна почути заклики до формального розділення країни на дві окремі держави. Хоча ця ідея, на перший погляд, може здатися пристойною, вимога розділення країни небезпечна тим, що не існує національного консенсусу відносно того, де саме повинен проходити кордон, який розділив би передбачувані західно- і східноукраїнські держави.
На майбутньому самміті керівництву ЄС належить виконати складне завдання — з одного боку, не відвернути від себе Україну, а з іншого — дати керівництву країни зрозуміти, що його політичний курс повинен змінитися докорінно. Попередній м’який підхід відносно нових українського Президента й уряду себе не виправдав. Всі серйозні національні й міжнародні оглядачі прийшли до згоди в тому, що українські регіональні та місцеві вибори 31 жовтня були прикрим кроком назад у політичному розвитку цієї молодої держави. Вочевидь, що самовпевнена поведінка нових правителів у Києві до, під час і після виборів була результатом, окрім інших чинників, дуже стриманої критики з боку представників Союзу під час непрозорої підготовки останніх виборів в Україні.
Брюссель повинен буде знайти інший тон у своїх переговорах із Києвом. Керівництву ЄС у своїй політиці не можна відштовхнути українське керівництво, як свого партнера в найближчому майбутньому, але, з іншого боку, і не втратити українську державу як члена європейського співтовариства демократичних держав. Сприяти розвитку демократії — це не просто ідеалістична розкіш у процесі консолідації сьогоднішньої східноєвропейської системи безпеки. Повернення до демократичних процедур в Україні вбачається єдиним методом для забезпечення тривалої політичної стабільності, глибоких економічних реформ і соціального розвитку в безпосередньому сусідстві з Європейським Союзом.
Андреас УМЛАНД — член Інституту вивчення Центральної і Східної Європи м. Айхштетт, Баварія, викладач магістерської програми з німецьких та європейських студій Києво-Могилянської академії.
