Ми бачимо те, що маємо побачити. Війна є надзвичайною ситуацією також iз тієї причини, що вона — це час керованої, дозованої інформації й майже завжди також — обману. Прийнято не довіряти кадрам, які показують. Виставлені напоказ успіхи не можуть бути успіхами реальними.
Президент Буш уже в своїй промові, в якій він оголосив про початок війни, стримав надії на те, буцімто вона буде зовсім короткою і закінчиться, не встигши розпочатися, і що вона своєю стрімкістю призведе до падіння прогнилого режиму. І все ж таки американська адміністрація, сповнена гордості за свій «демократичний імперіалізм», цілеспрямовано створює враження, наче вона вірить у швидкий успіх та у війну, в якій справа зовсім не дійде до того, як це було в колишніх війнах, коли на екранах демонстрували кадри жахів і біди. У версії про війну, що ведеться «хірургічними» методами, криється місіонерський оптимізм у майбутнє та в його реалізованість: у війну, яка, певною мірою, лише видаляє ракову пухлину, а населення країни, на яку здійснюється напад, начебто практично не зачіпає.
Швидке завершення воєнних дій, супроводжуване настроями сильного занепаду в Іраку, підготувало б цій версії справжній тріумф. Вдалося б похитнути багато упереджень; представляти надалі Сполучені Штати як жорстоку країну, що несе у своєму самоствердженні людству тільки нещастя, було б уже не так легко. Вони б змогли почати представляти себе авангардом Заходу, говорити, що експорт правової держави можливий також до арабських країн. Що вони підготували державам, схильним бути ізгоями, поразку і з такою віртуозністю здатні використати багатосторонні, націлені на стримування структури Організації Об’єднаних націй та її пафос щодо захисту прав людини, з метою недопущення свобод. Європі не було б на користь, якби вона, навчена мистецтву незговірливості з моральною підкладкою, зробила б ставку на неуспіх американської та британської воєнної операції і взяла б ще більшу політичну дистанцію щодо Америки.
Те, що Франція та Німеччина очолюють табір противників війни, можливо, має мало спільного з миролюбністю та вірою у мультилатералізм. Спочатку альянс із консерваторів і соціал-демократів був справою випадку, потім актори, певно, побачили, що відкрився історичний шанс «window of opportunity». Нарешті тут з’явився мотив, щоб у неприйнятті Сполучених Штатів, яких у принципі завжди сприймали як чужаків, створити умови для самоідентифікації Європи. За наявності різних мотивів, єдиним фронтом виступають у досягненні своєї мети — нарешті, вийти з тіні Сполучених Штатів — Ширак, який узяв на себе роль князя миру, і Шредер — німецький націоналіст.
Європа, дистанціюючись від уявної аморальності американців, повинна отримати для свого становлення видимість підкресленої моральної переваги. Згідно з цим, закінчення часів залежності через вдячність не за горами. Європа у процесі становлення влади тільки тепер могла б покласти і в ментальному плані край «холодній війні».
Чи розумно це? Чи є в цьому перспектива? У перших намічених рисах континентального, західноєвропейського силового господарства є щось незріле. Вони характеризують не з кращого боку Європу, яка — через півтора роки після подій 11 вересня — більше не бажає розмовляти, якщо Сполучені Штати відчувають для себе загрозу і через це вдаються до воєнних засобів. Переконання, наче Америка та Європа — обидві одного духовного походження — зобов’язані дотримуватися одних і тих самих універсальних цінностей у різному вияві, спільним європейським надбанням не є, і ніколи ним не було. Тому Європа навіть у образі Ширака вразлива для того ворожого в плані цивілізації заперечення Америки, яка по той бік першого та другого світів драпірується в антиколоніальний одяг і подає себе як умову національного визволення.
Сильна Європа, якою, втім, хоче її бачити й Блер, могла б вплинути на передісторію іракського конфлікту та на характер інтервенції. Європа не просунеться вперед, якщо вирішить стати суперником Америки. З військово-політичного погляду, Європа і без того змушена бути для наддержави партнером. Суперництво було б дитячою, нереальною зухвалою справою. Але є причини, які промовляють на користь Європи, яка стоїть на боці Америки, і не зачіпають військово- політичний бік справи: Європа, яка в духовному, культурному та політичному аспектах не вважає себе членом великої американської сім’ї, відмовляється від свого власного коріння, яке є похідним від Америки та її мрії.
