Нещодавно, виступаючи з лекцією в Європейському університетському інституті, президент Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу образно висловився про формат нових відносин Європейської унії з нашою державою: «Ми дуже далекі від того, щоб надати Україні чіткий сигнал про повний консенсус усередині ЄУ щодо перспектив її членства».
Така позиція брюссельського керівника певним дисонансом звучить на тлі пересолоджених українськими коментаторами інтерпретацій заяв Європейської унії щодо перспектив членства в ній нашої держави, однак вона відображає реальний стан справ. Про причини надмірної обережності ЄУ щодо України та про способи її подолання варто замислитися особливо.
УНІЯ ВИЧЕРПАЛА ЛІМІТ РОЗШИРЕННЯ
Гіршого часу для озвучення прагнень України на членство в Європейській унії годі уявити: Європа вже не почуває крижаного подиху холодної війни — радше, навпаки: наркотичну привітність російських енергоресурсів; формат попереднього розширення сповільнив динаміку економічного росту ЄУ; культурні проблеми з іммігрантами та, зрештою, сам зовнішній образ нашої держави — всі ці та низка інших факторів не є найкращими стимулами для інтеграційних сентиментів європейців щодо України.
Важко висловитися більш влучно про сучасні проблеми об’єднаної Європи, аніж це робить сам президент Європейської комісії: «Якщо хтось думає, що Європу можна критикувати з понеділка по суботу, а в неділю закликати проголосувати за Конституцію — він неправий», — дійсно, з урахуванням негативних відповідей на референдумі щодо Європейської конституції у Франції та Нідерландах, також низки інших політичних криз, відзначається загальна тенденція національних політичних еліт списувати всі економічні негаразди на міфологізований Брюссель.
Аналізуючи загальні тенденції на європейському політичному та культурному просторі, слід відзначити, що ЄУ на даний момент вичерпала власний ліміт розширення, тому найближчими роками буде зосереджена на поглибленні інтеграційних процесів в існуючих межах (із залученням Болгарії та Румунії, справа про приєднання яких є, практично, вирішеним питанням).
Українські прагнення заскочити на підніжку «європейського потягу» сприймаються в Брюсселі без особливого ентузіазму. Навпаки, нам пропонується поступова лібералізація торговельних відносин та поглиблене партнерство добрих сусідів. Однак перспективи членства України в ЄУ не стоять навіть на довгостроковому порядку денному.
СИЛОЮ НЕ БУДЕШ МИЛОЮ
Той факт, що розмови про членство в ЄУ України є для унійних лідерів політичним табу, додає нашій європейській меті міфічних ознак недосяжності. Складається враження, що чим швидше наша держава віддаляється від бутафорного самомилування власною європейськістю, чим чіткіше викристалізовується позиція самої ЄУ щодо небажання бачити Україну всередині цього альянсу, тим більш палкими стають європейські прагнення самих українців.
Щоб перетворити емоції та бажання на стратегічний план розбудови європейської інтеграції, слід передусім констатувати, що на даний момент навіть розмови про гіпотетичне членство України в ЄУ викликатимуть легке роздратування європейських керманичів. Причини цього очевидні, але наслідки можуть бути досить різними: від політичного «звикання» до постійних наголошень України на власних європейських амбіціях, й аж до повного ігнорування даної теми.
Європейська унія прожила вже не одне розширення, а її лідери розуміють коли дискусія про наступні приєднання повинна вийти на пікову стадію. У такий момент ЄУ надає всіляку підтримку європейським амбіціям потенційних членів, в іншому ж випадку це викликає, щонайменше, поблажливу посмішку.
Не лише українцям кортить почути про власні унійні перспективи. На даний час ми повністю повторюємо помилки держав Середземномор’я, особливо Північної Африки. Їхні претензії на європейське зближення лунають ще більш категорично, тривають значно довше та виглядають, вочевидь, ще менш реальними, аніж українські.
Основним завданням українського суспільства є виявлення золотої середини між чітким та виразним «нав’язуванням» себе Європі, «привчанням» її до українського питання та запобіганням наївно- мантричного повторювання про власні європейські амбіції.
На даний час голос нашої держави в Європі асоціюється виключно з офіціозом, а отже, залишається невиразним і непоміченим. Багато хто в Європі вважає Україну територією, за яку політично змагається Росія та Польща, тому питання гіпотетичного польсько-українського альянсу всередині ЄУ також не в усіх викликає позитивну реакцію, особливо в контексті сміливо-агресивної політики польської держави на європейській арені.
Розглядати перспективи членства нашої держави в Європейській унії слід винятково покладаючись на внутрішні ресурси самої України. Слід припинити герменевтичне розшифрування натяків Європейської унії й зрозуміти, що для того, аби донести єдину українську позицію Європі, її, передусім, треба сформувати всередині самої нації.
