«Нам треба навчитися думати по- європейському не лише в Брюсселі», — заявив минулого тижня Президент України.
Щоб думати по-європейському, серед іншого, було б, очевидно, потрібно домовитися, що в одній країні може існувати лише одна зовнішня політика, без розподілу на урядову, парламентську, місцеву. І вектор її може бути лише одним. Навіть не проукраїнським, а просто українським. Знамениту «багатовекторність», здається, остаточно можна ховати разом із сподіваннями на те, що комусь раптом виявиться цікавим підтримувати країну, яка досі чітко не визначила, чого ж вона насправді хоче. Бо дійсно, буває важко зрозуміти, чому, наприклад, прем’єр-міністр, як кажуть дипломати, не консультувався з МЗС стосовно вироблення позиції держави з проблеми будівництва мережі газопроводів з Росії на Захід в обхід України. В результаті його заяви з цього приводу розбігалися з словами Президента та інших представників українського керівництва.
Думати по-європейському — очевидно, означає перш за все «допоможи собі сам». Ніхто, крім самої України, не виробить за неї аргументів у розмові і iз Заходом, і з Росією, причому таких аргументів, які принаймні будуть вислухані і вивчені. Навряд чи таким аргументом може бути демонстрація очевидної слабкості і вторинності. «До Європи разом з Росією» — в принципі, непогане гасло. Якщо зважити на те, що за певних умов, базованих на певних темпах внутрішнього розвитку, могло б статися так, що саме Україна когось кудись вестиме. Бо інакше виникає протиріччя між бажанням інтегруватися до європейських та євроатлантичних структур і перебування в тіні Росії, яка на сьогодні має дещо інші пріоритети. Опора на власні сили була б до речі у конкуренції за інвестиції, за проекти, за ширше залучення до глобальних ринків — але вона неможлива за умови збереження існуючої вторинності. Думати по-європейському, до речі, означає й знати те, що жодному післявоєнному західному суспільству не вдалося б нічого досягти виключно власними силами.
Думати по-європейському — це, очевидно, означає й визнання одного цікавого факту: життєво необхідні нам багаторівневі відносини з Росією, Білоруссю, Грузією за всієї їхньої специфічності та історичної пов’язаності не можуть принципово відрізнятися від відносин з Польщею, Угорщиною, Словаччиною. Інакше все завершиться самоізоляцією у форматі «пост-СРСР». Де знову ж таки буде вже не так важливо, європейський твій спосіб мислення чи ні. І де правила гри дуже різняться від європейських через «особливості менталітету».
Думати по-європейському — це, очевидно, те, що могло нам допомогти зрозуміти, чи дійсно ми прагнемо стати частиною тієї Європи, якої ми досі не знаємо. І яка досі не знає нас. I визначитися, нарешті, зi справжніми пріоритетами.
