Велике значення в поясненні цієї неповноцінності мають структурні чинники. По суті, ЗЗППБ не можна створити шляхом повільних і обережних переговорів, які характерні для нормальних процесів в ЄС. Війна відрізняється від економічної інтеграції багато в чому тим, що її не можна вести колективно, приймаючи обережні законодавчо-процесуальні норми.
Ці чинники інерції носять системний характер: їх не можна подолати зсередини, використовуючи певну вдосконалену систему мажоритарного голосування. Проте, як здається, вони починають поступатися перед обличчям непереборних імперативів косовської кризи.
Як часто трапляється в ЄС, у французів знайшлося витончене слово для позначення такого феномена: «ангренаж» (машина) — слово, що викликає образ людини, котра потрапила в шестерні, яке французи розуміють як процес неумисного підштовхування вперед машиною інтеграції.
Одним разючим прикладом такої «ангренаж» є Економічний і Валютний союзи. Лише деякі країни-учасниці без коливань прийняли б єдину валюту, але вони виявили, що вона є майже неминучим наслідком уже встановленого єдиного ринку.
Аналогія з двофазною трагедією на Балканах може виявитися вельми близькою, хоч і в негативному значенні. Під час першої фази, тристоронньої війни в Боснії, деякі європейські лідери сурмили про те, що це — проблема Європи. Але на практиці європейські уряди цілком безперечно не мали наміру виявитися втягнутими у війну; найбільшим ризиком, якому вони погоджувалися піддати свої війська, було спочатку надання гуманітарної допомоги, а потім (після кількох американських бомбардувань) — миротворча діяльність.
Дейтонська угода 1995 року відновила деяку видимість спокою в Боснії. Але попередня жорстокість етнічних чисток у Сербії, Хорватії та Боснії в першій фазі балканської трагедії і боязке безсилля ЄС виявилися настільки шокуючими і ганебними для європейців, що вигляд президента Слободана Мілошевича, котрий почав ще несамовитіший процес етнічних чисток у Косово (які мають на меті загибель і депортацію десятків або сотень тисяч косовських албанців), хоч- не-хоч змусив їх цього разу здійснити дієвішу інтервенцію.
Спочатку європейці та їхні американські союзники по НАТО вірили або сподівалися, що зможуть шляхом переговорів переконати президента Мілошевича відступити від політики репресій і різанини в Косово. Але коли вони виявили, що на Мілошевича не діє моральний тиск, союзники по НАТО були змушені підняти ставки, пустивши в хід погрозу застосування військової сили.
Коли ж вони зрозуміли, що Мілошевич зовсім глухий до їхніх погроз, НАТО було змушене знову підняти ставки, почавши справді бомбити військові об'єкти в Югославії. Це бомбардування триває вже понад три тижні, але й досі немає жодних свідчень того, що союзники по НАТО досягли успіху в справі підкорення Мілошевича своїй волі.
Саме тут їх піймав процес «ангренаж»:
По-перше, ставки виявилися піднятими набагато вище, ніж будь-хто передбачав шість місяців тому. На даний момент здається малоймовірним, щоб НАТО могло розраховувати виграти цю війну характерів тільки шляхом продовження бомбардувань. А оскільки бомбардування, скоріш за все, призведуть до збільшення кількості жертв серед мирного населення, то навіть просте продовження бомбардування може виявитися неможливим. Проте, якби НАТО відмовилося від боротьби й залишило б Мілошевичу поле битви, то наслідки такої поразки були б жахливими для НАТО, для Сполучених Штатів і особливо для Європейського Союзу. Важко повірити в те, що будь-хто із союзників готовий змиритися з поразкою такого роду.
По-друге, якщо поразка неприйнятна, то союзники по НАТО можуть бути змушені підняти ставки ще вище. Із самого початку вони знову й знову (нерозумно) повторювали, що ніколи не пошлють наземні війська. Можливо, це було спрямовано на заспокоєння їх власних виборців, але насправді такі заяви лише заохочували Мілошевича. Тому може прийти час, коли єдиним виходом уникнути поразки НАТО буде відправка військ.
Однак абсолютно малоймовірно, щоб усі члени НАТО погодилися б на таку зміну політики, й ще більш малоймовірно, щоб усі виявилися готовими надати національний військовий контингент. Іншими словами, єдність НАТО і, можливо, його майбутнє могло б опинитися під загрозою як через рішення посилати війська, так і через рішення їх не посилати.
Третьою частиною балканської «ангренаж» є те, що стратегічні цілі НАТО почали змінюватися до невпізнання. До початку бомбардування НАТО мало намір надати посередництво в новій угоді щодо Косово, згідно з якою Мілошевич припинив би етнічні чистки, а косовари отримали б обмежену автономію — але не незалежність — у межах Югославії.
Зараз, як здається, можливість такого компромісу виключена через жорстокість репресій Мілошевича щодо етнічних албанців. Якби він навіть і підписав угоду, важко повірити в те, що він би її дотримувався. В результаті наміри Заходу змістилися в бік створення певного протекторату в Косово, вельми незалежного від Мілошевича.
Важко переоцінити, що зараз поставили на карту західні союзники, не кажучи вже про інтереси жителів Косово. Якщо європейці відступлять, убоявшись ціни, яку треба платити за перемогу, то вони нададуть разючий доказ свого небажання створити європейську ЗЗППБ: систематичні перешкоди, укупі з малодушністю, виявляться сильнішими, ніж «ангренаж». Якщо європейці допоможуть поразці Мілошевича, то вони просунуться до ЗЗППБ набагато далі, ніж передбачали — або бажали. Брюссель Copyright: Project Syndicate, April 1999
