За десять років членства України в Раді Європи про цю організацію в нашій державі найчастіше згадували в контексті моніторингових місій Парламентської Асамблеї РЄ. Втім повага до прав людини як один із засадничих принципів організації стосується кожного і завжди має бути на порядку денному. Сьогодні ми пропонуємо вам завершення власного «моніторингу» того, як громадяни України захищають свої права.
Тамара ТРАЦЕВИЧ, голова ради Центру прав людини «Древо життя» (Харків):
— Курс України покладений на Євросоюз і на євроатлантичну інтеграцію в першу чергу тому, що там стандарти і цінності людські і державні дуже відрізняються від східних країн. Там на першому місці стоїть людина та її інтереси. Минулого року перше місце в Європі за комфортністю життя посів Люксембург. Треба відзначити, що там доходи не найвищі у світі, але за якістю країна має перше місце, тому що людина почуває себе там комфортно: у неї є всі права і свободи, а влада не дошкуляє. Ми також хочемо, щоб наша держава вимірювала комфортність нашого життя не за 10 показниками, як у нас, а за 100, як в Європі. Вважається, що при гарній економіці людям гарно живеться, але економіка не є показником комфортності. У Донецьку другий після Києва рівень життя, але хто їде туди жити?! Тому що ми знаємо, що там і рівень безробіття високий, висока смертність, навколишнє середовище забруднене.
Нам ще дуже далеко до європейських стандартів, як і до самого Євросоюзу. Перепоною на цьому шляху стоїть також те, що українці досі не навчились захищати свої права. Першим позитивним прикладом захисту своїх прав був саме вихід на Майдан. За цей рік багато чого змінилося на краще. Так, наприклад, скільки було протестів у Донецьку проти губернатора Арсена Авакова, але ніхто не постраждав через свою позицію.
Є зміни помітні — революційні і непомітні — еволюційні. Зараз якраз відбуваються останні. Дуже великі сподівання на молодь, на молоду еліту, яка не заражена застарілим патерналізмом. Люди в першу чергу повинні зрозуміти, що їхні права залежать в першу чергу від них самих, від їхньої громадянської позиції. Українці ще дуже пасивні, і може й треба їм пережити струс, щоб нарешті прокинутись. У нас 300 років був цар, який був господарем і гарним управлінцем, а коли прийшли до влади «червоні», їм дуже сподобалось бути господарями. I ми iз цією дефініцією, що влада — це господар, продовжуємо жити, хоча насправді господарі — це ми. Доти, поки ми не визначимося, що ми господарі, які платять Президенту зарплату, щоб він був ефективним менеджером заради нашого блага, ми не зможемо нічого досягти. I скаржитися тут недоречно, бо українці самі плекають свою пасивність.
Отець Богдан, священик Кафедрального собору Святої Покрови Української автокефальної православної церкви (Iвано-Франківськ):
— Теоретично ми маємо всі підстави жити не гірше за інші європейські країни. Україна — це одна з найбільших держав в Європі як за площею, так і за кількістю населення. А головне, у нас є неоціненний скарб — родюча земля. Господь щороку нас годує. Достатньо прикласти трохи таланту та праці — і ми не залишимося голодними. А ще найбільшим нашим багатством є люди. Українських фахівців знають у всьому світі. А ось чи стануть українці жити не гірше за європейців, залежить від держави. Я спілкуюся з людьми різних соціальних верств, і, повірте мені, всі: від бомжа до підприємця — незадоволені діями влади. Наприклад, в Iвано- Франківську людям роздали землю, а технікою не забезпечили. I стоїть ця земля нікому не потрібна. Такого не повинно бути.
Необхідно відстоювати свої права. А відстоювати їх ми, на жаль, не навчилися. Згадайте: раніше жоден навчальний заклад не давав нам навіть простих азів правового захисту та законодавства. Можливо, сьогоднішнє молоде покоління виросте більш обізнаним. Питання «правового захисту» має вирішуватися на основі держави. Не лише ми самі повинні захищатися один від одного, держава повинна про нас дбати. «Юридичне виховання» повинно стартувати у школах. Можливо, тоді у нас в країні не буде стільки розгулу, вбивств, крадіжок. Лихо існує, люди страждають, але захисту не мають. В нашій країнi свої права у багатьох випадках можна виборювати лише за допомогою грошей. Сподіваюся, що згодом держава почне захищати своїх людей.
Євстахія ШИМЧУК, критик, Львів:
— Ми змінюємось, випрямляємо наші спини — і це головне. Ні, звичайно, ми ще не все у собі побороли, не все осягнули, але вчимося з величезним бажанням, хоча наука, треба визнати, дається нам непросто. Ми ще не позбулися подвійних стандартів, тому свої права обстоюємо не завжди. Десь глибоко сидить думка: зараз я чесно висловлю свою позицію, а завтра півміста зі мною не буде розмовляти. То краще вже промовчати... Коли перестанемо мовчати, тоді зможемо говорити про європейськість. Шкода, що творча інтелігенція не є в авангарді суспільства. Кращі її представники (в сьогоднішньому сенсі) — активні, ініціативні, підприємливі, — роблять собі промоції в Європі і намагаються там працювати... I все ж таки робиться і змінюється чимало. Наше місто за допомогою Ради Європи занесене у списки ЮНЕСКО, і це значною мірою захищає його від руйнації. Започаткували свою діяльність, знову ж за підтримки Ради Європи, численні демократичні інститути.
Броніслав МОРОЗОВСЬКИЙ, адвокат, Хмельницький:
— Навесні мине два роки, відколи на подвір’я будинку на проспекті Миру у Хмельницькому прийшли будівельники і, «посунувши» спортивний і дитячий майданчики, встановили риштування. Очевидними були порушення всіх будівельних, санітарних, протипожежних, екологічних та інших норм. Я вирішив стати на захист законних прав пожильців будинку, під вікнами яких споруджують гаражі. Серед цих пожильців і я. Відтак, як кажуть, пішов по інстанціях. Характерно, що та ж, скажімо, санітарна служба погодилася: порушення мають місце. I зробила припис, який не виконується. До суду, аби цей припис було виконано, не звернулася... Не домоглися виконання своїх приписів і інші служби... Здавалося б, є закон – бери і виконуй. Аж ні. Натомість шукають різні причини. I знаходять. Уся правова система дає збої. I не тільки вона. Сусіди, які одностайно схвалюють мої кроки, нічого не роблять, аби захистити свої громадянські права. Чекають, що замість них це хтось зробить. До того ж, вони зневірені у тому, що у цьому суспільстві можна домогтися правди... Мовчать і наші ЗМI. Ухвала Європейського суду за позовом газети «День» чомусь також замовчується. Це вже схоже на глас волаючого у пустелі.
