КОЛИ РОЗПОЧАЛАСЯ КРИЗА
Нинішня протестна ситуація, яку влада, «спрагла діалогу», крізь зуби, але публічно називає «нормальним виявом демократії», насправді є найгострішим виявом політичної кризи. І щоб розібратися в її природі, необхідно зрозуміти, коли вона почалася. Я переконаний, що початок був не вчора й не позавчора, а за декілька десятиріч до горезвісного 1917 року, і розв’язання проблем також відбувалося на рубежі двох сторіч, причому тривало воно цілком успішно. Але більшовицько-жовтневий переворот перекреслив знайдені розв’язання і спрямував хід подій у глухий кут. Із того часу під гучні гасла «Мир — народам», «Земля — селянам» і «Перемога комунізму неминуча» влада перейшла в руки вузького шару «професійних революціонерів», які пізніше перетворилися на номенклатуру й поставили собі для служіння всю країну й весь народ. Відтоді почалася історія російського Опору та історія придушення Росії радянською політбюрократією.
За сім червоних десятиріч режим не раз і не два висів на волосині, але, удаючись до необмеженого насильства, владі вдавалося зберегтися. Більшовизм переміг у громадянській війні, у війні з селянством, організувавши Голодомор, упорався з бунтами в ГУЛАГу... Безпрецедентною була громадянська війна під час Вітчизняної війни — 1 мільйон 250 тисяч радянських громадян воював проти Сталіна (нічого подібного не було в усій тисячолітній російській історії)... Після двох надпотужних повстань у ГУЛАГу 1953-го влада була змушена розпустити систему таборів, і головним механізмом збереження режиму стало придушення свободи слова й тотальне цензурування інформації, яке офіційно називалося комуністичною ідеологією. Систему дезінформації руйнували дисидентство, самвидав, усенародне поширення антирадянських анекдотів... Нарешті, провал путчу 1991 року показав, що ні силоміць, ні цензурою народ уже не зламати. Сталося довгоочікуване саморуйнування режиму.
Завдяки пропаганді й радянським підручникам багато людей сприймало все перераховане як щось фонове, другорядне, але саме ці події, а не «п’ятирічки» і горезвісні з’їзди КПРС, становили суть російської історії й російської Катастрофи ХХ століття. У результаті, як сказав Солженіцин, ХХ століття Росія програла, але з’явився шанс на наше відродження у ХХІ столітті.
І ось після примусу влади до змін, які дістали назву «перебудова», після провалу путчу, після скасування цензури, комідеології та розпуску КПРС у суспільстві виникло відчуття, що ми, нарешті, домоглися бажаних прав і свобод і що держава номенклатурних узурпаторів трансформується в нормальну, правову російську державу. Проте досить скоро виявилося, що ці відчуття ілюзорні.
ЩО СТАЛОСЯ ПІСЛЯ 1991 РОКУ
Держава, у яку ми потрапили після розпаду СРСР, — це не Росія, а пострадянська система, це новий вид номенклатурно-тоталітарного режиму. Це новий СРСР. Бюрократія була й залишилася господарем країни, цього результату досягнуто, і його підтримують різними способами. Урядовців тут, як 2003-го писала газета «Известия», стало в 14 разів більше, аніж у Радянському Союзі. (У СРСР прийняття до компартії штучно обмежували, нині лави бюрократії безперервно штучно розширюють.) Соціальна нерівність страшенно посилилася, чотири мільйони безпритульних співіснують рівнобіжно з кількістю мільярдерів, яка щороку зростає. У країні цілеспрямовано руйнується система охорони здоров’я й система освіти. Демографічна катастрофа доповнюється політикою «етнічного перемішування», замість сталінських депортацій народів, відбувається цілеспрямована «гостарбайтеризація» країни, у великих містах порушено традиційні міжетнічні пропорції. І сьогодні, після відокремлення союзних республік, як зазначають соціологи, на відміну від 1991 року, росіян у Росії значно менше, ніж 80%, а серед активного чоловічого населення росіян менш як 50%!
Якщо радянський період квазіісторії — це десятки мільйонів незаконно знищених і репресованих владою співвітчизників, то пострадянський період — це гайдарівські реформи, що коштували народові й державі втрати трильйонів доларів. Ці величезні ресурси, украдені чиновниками, або перекочували за кордон, або продовжують функціонувати й обслуговувати їхні власні інтереси всередині країни.
І ось тепер, після ще одної фальсифікації підсумків голосування, після псевдовиборів-2011, незважаючи на весь «телеопіум для народу», не вузька верства політично активних громадян, а «критична маса» росіян, кількісно достатня для демонтажу ленінсько-сталінсько-путінської системи, що триває понад 90 років, голосно заявила про своє неприйняття влади.
ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ
Особливість нинішньої ситуації полягає в збігу відразу кількох взаємодоповнювальних процесів.
1. З одного боку, стан Росії в цілому, стан народу й держави продовжує істотно погіршуватися. За даними Світового банку, кожен американець додає до виробленого ним товару 99 тисяч доларів — це результат ефективного управління країною. А в нас за той же час, за підрахунками того ж банку, кожен росіянин утрачає 343 тисячі доларів через неправильну роботу держсистеми, через контрпродуктивну поведінку поліції, органів фінансового контролю, митниці, уряду, президента.
2. Саме нині абсурдність ситуації, як уже було сказано, усвідомлює критично значима частина суспільства. Земля завжди оберталася довкола Сонця, але коли це стало зрозуміло Коперникові, відбувся переворот у науці й суспільній свідомості. Подібно до цього, у Росії на рівні громадської думки сталося усвідомлення масштабів і глибини соціальної кризи й одночасно з ним перехід від гасла «Путін — національний лідер» до формули «Росія без Путіна». Саме цей заклик повторюють сотні тисяч учасників мітингів на площах Сахарова й Болотній, у Москві, у десятках інших російських міст.
3. Несподівано для всіх спрацювала й третя тенденція — в авторитарній системі, де навіть мітинги на захист власної конституції оголошували екстремізмом, почала ламатися машина придушення, краплі зруйнували камінь, і тепер, за 20-градусного морозу, колони демонстрантів, підтримувані москвичами, що виходять на балкони, дружно скандують «Путіна — у відставку». Інакше кажучи, в єдиний сплав злилися глибина соціальних проблем, усвідомлення того, що відбувається, широкою частиною суспільства й тваринний страх корумпованої бюрократії перед забороною мітингів — ефективного механізму тиску на нелегітимну номенклатуру.
Кажучи точніше, зрілість громадян виявилася ще до мітингів. Кремлівські політологи, як завжди, брешуть, намагаючись пояснити протест незадоволеністю вузької верстви «норкових шуб» і капризами неіснуючого середнього класу. Коли за кілька тижнів до думських виборів у спорткомплексі «Олімпійський» звичайні вболівальники, любителі боксу, обсвистали прем’єра, стало очевидним: довіру до влади втрачено повсюдно, рубікон перейдено, перетворення неминучі.
Надії номенклатури на те, що незадоволеність «розсмокчеться» і незабаром люди втомляться мітингувати, побудовані на ілюзіях. По-перше, розуміння, що сформувалося, широкою частиною суспільства сенсу контрреформ, які запроваджує влада, не може змінитися поверненням до колишнього нерозуміння. (Тут спостерігається аналогія з кінцем ХIХ століття, із кризою православ’я, що формувало основу й потугу Російської держави, — «Якщо Бога немає — все дозволено», із якої все почалося і про яку я писав на самому початку. Реформи Вітте й Столипіна не повертали й не могли повернути колишню релігію, але знаходили нові, адекватні форми взаємодії світського й церковного.)
Крім того, суспільство не просто на своїй шкурі відчуло всю безмежність корупції, безглуздя цензури і ЄДІ, закритість влади... Воно розпочало активні громадянські дії, лише в Москві виникло й продовжує формуватися безліч нових громадянських структур, серед яких — Ліга виборців «За чесні вибори», Біла стрічка, Круглий стіл 12 грудня, оргкомітет мітингів тощо.
Нова реальність змушує владу шукати й пропонувати суспільству свої відповіді, але потуги столоначальників мають навздогінний та імітаційний характер. Ще за тиждень до сумно знаменитого вересневого з’їзду ЕдРа, що оголосив країні ім’я ново-старого вождя, секретар Радбезу та довірена особа прем’єра М.Патрушев публічно пояснив, що демографічна ситуація в нас важка й до 2025 року до Росії доведеться привезти ще 10 мільйонів працівників з колишніх центральноазіатських республік. У перекладі російською це означає, що до кінця нового другого терміну Путіна жодних позитивних реформ і змін в країні не буде.
Ми щодня переконуємося, що, незважаючи на всю офіційну демагогію, жодної програми, жодних гасел і жодних звітів про три минулі даремно президентські терміни у влади немає. Беззмістовні статті прем’єра потрапляють у вакуум, що посилюється, не викликаючи жодної реакції в суспільстві, не рахуючи легкого роздратування експертів. Учасники організовуваних Кремлем мітингів, і це неможливо приховати, приїжджають на місце акції на автобусах і отримують за це відгули. Організація «чесних виборів» за допомогою запропонованих Путіним відеокамер обійшлася країні в 15 мільярдів рублів (вартість станції «Фобос-грунт», що впала, — 5 мільярдів рублів, і найближчими роками експеримент повторити не вдасться, оскільки «Роскосмос» не має таких грошей). При цьому й кандидати в президенти, й звичайні експерти в один голос пояснюють, що фальсифікація протоколів ДВК (дільничних виборчих комісій) відбувається під вимкнені камери й означає 15 мільярдів, викинутих на вітер. Владі підкинули тему про перехід до спрощеної реєстрації політичних партій, але цей піар-хід не лише нагадує передвиборні обіцянки, що ніколи не виконувалися, а й, по суті, нічого не міняє. Адже головне — не реєстрація, а вільний доступ до масових каналів, точніше до чотирьох головних телеканалів, а цього не лише ніхто не гарантує, це питання взагалі не обговорюється й означає, що партії, якщо їх і зареєструють, залишаться «річчю в собі», а не частиною механізму політичної конкуренції. Майже екстремістською сміливістю віє від пропозиції президента обговорювати (?) в Держдумі ініціативи, які збирають в інтернеті 100 тисяч підписів. При цьому жодної вимоги 100 тисяч демонстрантів (не віртуальних, а реальних) влада не почула.
ЩО БУДЕ ДАЛІ, МОЖЛИВИЙ СЦЕНАРІЙ
Незалежно від того, як реально відбудеться голосування, головний кандидат, з імовірністю 99%, оголосить про свою перемогу вже за підсумками першого туру. Наявна політична система діє за радянською методикою — «вибори є, але вибору немає» або, кажучи точніше, номенклатура грає лише в такі ігри, в яких заздалегідь гарантована її перемога. Суть держмашини, що зберігається 90 років, полягає в тому, що вона змінювана лише зовні, поверхнево, а в своїй основі реформуванню не підлягає, її можна лише демонтувати. Тому після оголошення «офіційних підсумків голосування» жорстке невдоволення й громадянський протест посиляться в Москві, Пітері й багатьох інших містах країни. І саме тому найстрашнішим жупелом офіційні ЗМІ з ранку до ночі оголошують «помаранчеву революцію», тобто всенародні виступи проти фальсифікації виборів в Україні й подальше зміщення там під мирним громадянським тиском самозванця. Це означає, що саме помаранчеву революцію Кремль з жахом готує й з не меншим жахом чекає.
Якщо влада наважиться на застосування сили, це призведе до переростання холодної громадянської війни в гарячу, що не може закінчитися перемогою номенклатури. Ну а мирне протистояння режиму й народу призводитиме до почастішання перебігань нервових чиновників на бік суспільства (хоча вже зараз вихід з ЕдРа його керівникам заборонено), втрати правителями критично мінімальної підтримки та до їхньої вимушеної відмови від влади, до мирного відходу правлячого прошарку. Чим швидше це станеться, тим менших втрат зазнає наша країна, тим швидше ми станемо на шлях спадкоємства з історичною Росією. Тим швидше почнеться відродження, що запізнилося майже на століття, й ми зрозуміємо, що радянсько-пострадянські десятиліття — це найтриваліша, після монгольського іга та найглибша цивілізаційна катастрофа в історії Вітчизни.
І подібно до того, як Естонія й Угорщина, Польща й Словаччина досить успішно вийшли з червонототалітарного минулого через відновлення зв’язку, через правове, ціннісне, історичне спадкоємство з власною докомуністичною державністю, так само й нашій країні належить здійснити спадкоємство, наскільки це ще можливо, з історичною Росією, з урахуванням досвіду західних сусідів, з урахуванням свого власного негативного й позитивного досвіду ХХ століття...
