Поки російські генерали обговорювали наслідки можливої військової акції США проти руху Талібан, загони Аслана Масхадова на кілька годин захопили друге місто Чечні — Гудермес. У Грозному ракетою було збито вертоліт з двома генералами і вісьмома полковниками Генштабу на борту, серед загиблих — перший заступник начальника головного оперативного управління Генштабу генерал Анатолій Поздняков.
Для Росії вельми небезпечно, якщо її керівництво піддасться ілюзії, що внаслідок терористичної атаки на США у військових розв’язані руки і вони можуть не церемонитися з бойовиками. Вже не церемонилися, «килимовими бомбардуваннями» накривали всю республіку і що ж далі? Якраз перед американською трагедією міністр оборони Російської Федерації Сергій Іванов заявив, що армійські частини ніколи не підуть з Чечні. Зрозуміло, що керівнику військового відомства необхідно підтримати бойовий дух військових, що знаходяться в Чечні після того, як президент Володимир Путін натякнув на можливість проведення переговорів навіть з «громадянином Масхадовим» — нехай натякнув по-путінськи, із погрозами і умовами, проте навіть сам факт розгляду подібних можливостей після декількох років запевнень в тому, що переговорюватися з Масхадовим може тільки суд, виглядає обнадійливо для прихильників мирного врегулювання північнокавказького конфлікту і вельми неприємно для військових, які вже звикли до того, що левова частка авторитету їхнього відомства забезпечується саме Чечнею.
Але з прогнозної точки зору заява керівника міністерства оборони означає саме те, що в ній сказано — війна в Чечні не закінчиться ніколи. Для Росії вічна присутність армії в одному з регіонів країни — причому армії, що виконує бойові завдання — рівнозначна програшу війни. Це означає, що операція зi встановлення конституційного порядку в Чечні, після чого в регіоні почалося б звичайне мирне життя, завершилася фіаско, що республіка завжди буде ареною військових зіткнень, а сусідні регіони будуть жити в страху, що військові дії можуть в будь-який момент переміститися на їхню територію, це означає, що завжди буде існувати небезпека терористичних актів у Москві та інших містах центральної частини Росії, оскільки їх проведення вже стало невід’ємною частиною чеченського конфлікту… Простіше кажучи, це означає, що основні передвиборні обіцянки Володимира Путіна, який гарантував своїм виборцям порядок на Північному Кавказі та безпеку в усій Росії, ніколи виконані не будуть.
Президенту варто б було прислухатися до заяви одного з своїх найближчих соратників. Стверджуючи, що російські війська ніколи не будуть виведені з Чечні, Сергій Іванов тим самим визнає, що конфлікт у республіці не може бути вирішений за допомогою армії. Вічно воюючі війська — це добре тільки для генералів, що заробляють чергові зірочки на погони й потім відправляються «на годування» у російські регіони. Але вони обтяжливі для бюджету, небезпечні для майбутнього національно-державного устрою Росії і для платників податків, що жертвують вічно воюючій армії не тільки свої гроші, але й своїх дітей. Виступаючи в Ханкалі, Сергій Іванов вчинив мужньо. На відміну від своїх попередників на посаді міністра оборони, які постійно називали терміни виведення військ після успішного виконання завдання, він фактично визнав, що російська армія не може це завдання виконати, що єдиний вихід для підтримки хоча б нинішньої ситуації в республіці — це не розраховувати на виведення, більш того, здійснювати зусилля для постійного їх закріплення, перетворити республіку на справжній військовий табір… Це дійсно війна з нескінченністю, оскільки на зміну поколінням, що ще пам’ятають мирне життя, приходять покоління, виховані в умовах цього військового табору, які воюють тому, що ніякого іншого життя вони не знають. Досвід Афганістану, де війна продовжилася після виведення радянських військ, мав би стати для військових протверезним, але, здається, вони щиро впевнені, що «в Афгані» просто не довоювали, а ось у Чечні довоюють…
Але те, що незрозуміло генералам, нерідко стає очевидним людям у штатському. Сергій Іванов сказав Володимиру Путіну «ніколи». Але у президента не так багато часу, як у міністра.
