Американські та європейські лідери говорять про необхідність сприяти перетворенням на «Великому Близькому Сході». Американці розглядають його як головне поле битви у війні проти тероризму, а європейцям потрібні стабільні та помірковані уряди, здатні скоротити потік незаконної міграції й організованої злочинності до ЄС. Обидві сторони погоджуються з тим, що робота з партнерами на місцях із метою досягнення змін мирним демократичним шляхом сьогодні є кращим способом уникнути позначених насильством революцій або воєнних дій завтра.
Цей ентузіазм стосовно реформ на Сході вказує на зрушення політичної парадигми. У минулому пріоритет віддавали іншим інтересам: забезпечення стабільного притоку нафти або підтримки в антитерористичних операціях. Але, попри численні промови про необхідність сприяти поширенню демократії, вони не підкріпляються жодними конкретними планами дій. Серйозна стратегія має передбачати три речі: посилення підтримки прихильників демократії в регіоні, створення регіонального контексту, який сприяв би демократичному розвитку, і, нарешті, реорганізацію уряду й суспільства у своїй країні, щоб уможливити здійснення та підтримку продемократичної політики за кордоном.
По-перше, тоді як основна підтримка реформ має йти із Заходу, зміни повинні започатковуватися в самому регіоні. Наше завдання полягає в посиленні місцевих політичних сил, що прагнуть демократичних змін. У багатьох країнах активні прихильники демократії перебувають у в’язницях через свою прихильність захисту прав людини, і мало що робиться, аби допомогти їм. Жоден візит високопоставлених американських або європейських лідерів до регіону не повинен відбуватися без порушення питань захисту прав людини, а також захисту конкретних людей, які борються за демократію.
З практичного погляду Захід мусить збільшити пряму допомогу місцевим НДО і прихильникам демократичних реформ (хоч у таких країнах, як Єгипет, спочатку слід переконати уряд змінити закон, щоб НДО могли отримувати фінансування з-за кордону). У той час як США сьогодні витрачають близько 400 мільярдів доларів на оборону, Національний фонд на підтримку демократії має бюджет розміром у 40 мільйонів доларів, частина якого сьогодні витрачається на «Великому Близькому Сході». Щоб отримати реальні результати, допомогу потрібно збільшити вдесятеро, якщо не більше. ЄС мусить збільшити асигнування на зусилля щодо поширення демократії — щонайменше до 500 мільйонів євро на рік.
Ці гроші не повинен контролювати уряд, щоб уникнути можливого дипломатичного тиску. Новий Трансатлантичний форум зі сприяння поширенню демократії можна створити, аби він координував усі дії в регіоні, включно із двосторонніми програмами, здійснюваними європейськими країнами. Сюди можна додати незалежний Фонд на підтримку демократії на Близькому Сході, що отримує фінансову й експертну підтримку зі США та Європи.
Працюючи на рівні простих людей, необхідно використати політику в галузі торгівлі та міжнародної допомоги як стимул для проведення реформ і розширення можливостей для відповідних політичних дій. Країни, які роблять успіхи у сфері демократії та справедливого управління, слід нагороджувати, тоді як менш успішні в цьому плані країни слід позбавляти певних привілеїв.
По-друге, США та їхні європейські союзники мусять сприяти в забезпеченні зовнішньої безпеки та регіонального контексту, в якому були б можливі демократичні зміни. Забезпечення безпеки є життєво важливим чинником для сприяння демократичному розвитку. Працюючи над мирним урегулюванням ізраїльсько-палестинського конфлікту, ми повинні допомогти Туреччині остаточно перетворитися на демократичну країну, гідну вступу до ЄС, поновити тиск на іранський режим у питаннях демократії й контролю над озброєнням, а також уникнути передчасної відмови від політичного впливу в Іраку.
Працюючи з поміркованими арабськими державами, ми можемо створити новий регіональний режим безпеки для «Великого Близького Сходу» на зразок Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Внесок гельсінського процесу полягав у визнанні, що встановлення справжнього миру потребує нових відносин між можновладцями та простими громадянами, а також між окремими країнами. Він дав можливість суспільствам вимагати від своїх урядів належних дій. На Близькому Сході такий режим означатиме створення додаткових стимулів для вступу до нього арабських країн.
Тим часом, НАТО може надати миротворчі сили, необхідні для відновлення Афганістану й Іраку. Це може також сприяти встановленню демократичнішого порядку в мирний час за допомогою розширення співробітництва в рамках близькосхідної версії програми НАТО «Партнерство заради миру».
І, нарешті, ми повинні зайнятися власною реорганізацією, аби дотримуватися такого курсу. Це означає створення нового покоління дипломатів і будівничих демократії, які знають регіон та його мови, а також забезпечення виконання урядами взятих на себе зобов’язань і збереження прихильності обраному курсу в довгостроковій перспективі.
Перемога у війні з тероризмом потребуватиме як наступальних, так і оборонних дій. З метою оборони США створили Департамент внутрішньої безпеки та перетворюють свої збройні сили. В Європі Комісар ЄС з питань юстиції та внутрішніх справ, а також Високий представник ЄС з питань зовнішньої політики працюють над посиленням здатності Європи впоратися з новими загрозами.
Але коли справа доходить до наступу, найважливіші місії, — такі, як будівництво демократії, сприяння політичній трансформації та завоювання розумів і сердець мільйонів простих людей у регіоні, — залишаються глибоко похованими під бюрократією без необхідного керівництва, уваги й ресурсів.
Америка мусить створити Департамент щодо сприяння поширенню демократії, очолюваний міністром кабінетного рівня. Європейці ж мусять призначити комісара з питань демократії та захисту прав людини. Значення такої посади полягає в тому, щоб забезпечити керівництво і контроль над зусиллями зі сприяння демократичним змінам, а також у створенні ефективного союзника американському колезі, щоб розробити спільну трансатлантичну стратегію.
У міру того, як наростають дебати щодо «Великого Близького Сходу», існує небезпека, що європейці й американці втілюватимуть у життя паралельні стратегії. Й одній, й іншій стороні є що запропонувати, тому необхідно об’єднати найкращі пропозиції та розпочати здійснювати їх разом.
Урбан АХЛІН — голова комітету з питань закордонних справ парламенту Швеції; Рональд АСМУС — науковий співробітник Фонду Маршалла «Німеччина — США»; Стівен ЕВЕРТС — науковий співробітник Центру європейської реформи (Лондон); Яна ХІБАСКОВА — колишній посол Чехії в Кувейті; Марк ЛЕОНАРД — директор Центру зовнішньої політики (Лондон); Майкл МАКФАУЛ — співробітник Інституту Гувера при Стендфордському університеті; Міхаель МЕРТЕС — колишній радник Гельмута Коля
