«Непомітність» Індії легко з’ясовна. З самого моменту отримання
Індією незалежності півстоліття тому перший прем’єр-міністр Індії Джавахарлал
Неру повів країну курсом протекціонізму й соціалізму — найбільш саморуйнівної
економічної стратегії сучасності. Проте для країни, яка десятиріччями боролася
з британським імперіалізмом, ні капіталізм, ні відкритість для іноземних
інвесторів не здавалися розумним вибором. Хоч Індія досягла великих успіхів
у науці, у розвитку сільського господарства й у побудові демократичних
інститутів, її економічний потенціал десятиріччями не використовували повною
мірою. Перспектива поліпшилася лише в середині 80-х років, коли Індія взяла
курс на ринкові реформи. А коли 1991 року країна рішуче повернулася у бік
відкритої торгівлі й ринкової лібералізації, вона остаточно позбулася пут
невдалої економічної стратегії.
У 90-х роках Індія досягла стабільного становища ринкової
економіки, інтегрованої у світову систему. Через індійську бідність, складнощі
та обшир (навіть національні вибори проводять упродовж кількох тижнів для
того, щоб дати можливість проголосувати сотням мільйонів виборців), прихід
ринкових реформ був поступовим, але на цей процес геть не впливали різні
потрясіння. Стара централізована політична структура, збудована навколо
Партії Національного Конгресу Неру, припинила своє існування в середині
90-х років і тим самим відкрила дорогу таким мінливим і слабким багатопартійним
урядам. А от прикметним є те, що кожен новий уряд настільки сильно підтримував
лінію на глобалізацiю й ринкові реформи, що нині фактично всі великі партії
країни досягли консенсусу щодо основного спрямування реформи.
Теперішній уряд заручився сильною підтримкою на виборах
минулої осені, що дає йому кілька років на поглиблення й розширення реформ.
При такій політичній підтримці Індія має шанс здійснити вирішальний прорив
на шляху прискорення росту економіки. Зараз на Індію працює кілька обставин.
Швидке збільшення кількості населення нарешті сповільнилося
(хоча цього ще замало). Частка населення прецездатного віку тепер почне
зростати, а частка дітей — меншати, що має сприятливо вплинути на збільшення
прибутків на душу населення.
Під тиском демократії старі соціальні бар’єри, які забороняють
освіту для жінок і членів нижчих каст, відступають перед гучними закликами
до загальної освіти. Це могло б забезпечити грандіозну соціальну базу для
швидкого покращення добробуту і росту економіки.
Багаторічні інвестиції в науку і технології починають окуплювати
себе, створюючи потужну технологічну базу сучасної індійської економіки.
Хоча велика частка сільської Індії ще залишається убогою, по всій країні
виникають нові, розташовані у містах, динамічні центри інформаційних технологій.
Індійські міста, такі як Бангалор, Ченнай (колишній Мадрас), Мумбай (в
минулому Бомбей) і Хайдарабад стають осереддями експорту програмного й
технічного забезпечення, переднім фронтом сучасної індійської економіки.
Індійський експорт комп’ютерного програмного й технічного забезпечення,
що кілька років тому перебував на рівні кількох сотень мільйонів доларів,
сьогодні злетів до приблизно 5-мільярдної позначки, а у 2005 році, згідно
з прогнозами, повинен зрости як мінімум до 30 мільярдів доларів.
Як і Китай, що пережив бум у 80-х, Індія могла б пережити
схожий бум у першому десятиріччі нового століття. Якщо національний консенсус
із питання реформ збережеться й розшириться, то можна було б досягнути
двох великих цілей. Індія могла б провести «десятирічку подвоєння прибутку,
по закінченні якої до 2010 року ВВП на душу населення фактично подвоївся
б. Рішення цього завдання вимагало б зростання прибутків на душу населення
приблизно на 7 відсотків щороку, що, беручи до уваги економічні умови в
Індії, виглядає цілком досяжним. По- друге, уперше в історії Індія могла
б ліквідувати неписьменність і створити систему загальної освіти, і це
— ще одне видатне соціальне досягнення, яке є цілком досяжним.
Рішення цих завдань потребує напруженої праці від суспільства
й уряду. Насамперед, усім основним політичним угрупованням доведеться підтримати
концепцію загальної освіти — рішучість, що на практиці була відсутньою
десятиріччями. Далі, уряд повинен буде очолити масовану кампанію реформ.
Наприклад, незважаючи на націоналістичну риторику державних підприємств
і пов’язаних з ними профспілок, уряд має прийняти рішення про приватизацію
(в тому числі іноземними інвесторами) обширної телекомунікаційної мережі.
Лише так Індія може розраховувати на створення мережі оптико-волоконних
і телефонних ліній зв’язку, яка допоможе перескочити у сучасну інформаційну
економіку.
Інші економічні заходи теж виявляться політично непростими,
як, наприклад, боротьба з пануванням субсидування електроенергії, яке підриває
бюджет і що ускладнює залучення нових інвесторів у сільських областях.
(Фермерам на довгі роки пообіцяли дешеву електроенергію — настільки дешеву,
що постачальники електроенергії з приватного сектора неохоче роблять нові
інвестиції.) Реформи у сферах фінансiв, ринку праці, іноземних капіталовкладень,
податків — чекають свого часу. Ще однією метою має бути збільшення урядових
витрат на дослідження й розробки, особливо в області охорони здоров’я,
сільського господарства, охорони навколишнього середовища і розвитку інформаційних
технологій.
Незважаючи на давні політичні перешкоди щодо здійснення
деяких із цих реформ, для політичного прориву теперішній момент може бути
найкращим і найвідповіднішим. Індія відчуває впевненість у собі, особливо
підкріплену зростанням ролі країни у галузі високих технологій і десятирічними
успішними реформами. Новий уряд заручився підтримкою на виборах. Сприятливі
демографічні реалії враховано політиками. Якщо Індія не в змозі здійснити
прорив сьогодні, то коли ж іще? Нам потрібно звернути щонайпильнішу увагу
на новий бюджет і нову політику розвитку, які новий індійський уряд має
намір проголосити найближчими тижнями. У них можуть міститися позитивні
новини і для Індії, і для всього світу.
