Чотири роки тому політичне становище президента Джорджа Буша було непевним. Він насилу виграв спірні вибори 2000 року, й опитування свідчили, що американці все ще сумнівалися в ньому. Після терактів 11 вересня 2001 року Буш оговтався, й американці згуртувалися навколо нього. Завдяки Осамі бен Ладену популярність Буша різко зросла, й хоча його рейтинг знизився до виборів 2004 року, розпочата ним «війна з тероризмом» допомогла йому отримати посаду на другий термін.
У вересні 2005 р. унаслідок іншої кризи, урагану Катріна, ймовірно, загинуло не менше американців, ніж від рук терористів 2001 року, але це справило протилежний ефект на рейтинг Буша за підсумками опитувань — він упав до небувало низького рівня. У чому ж причина такої різкої різниці?
Річ у тім, що теракти 11 вересня були скоєні ворогами-людьми, й, незважаючи на незадовільну готовність до такої ситуації всередині країни, гнів американців був спрямований назовні. З iншого боку, Катріна була явищем природи, хоч і жахливим, але передбаченим національною метеослужбою з вражаючою точністю. Неадекватна підготовка й повільна реакція адміністрації Буша призвели до того, що гнів був спрямований проти президента.
Безумовно, частина провини за погану підготовку лежить на федеральних і місцевих чиновниках. Але істотна частина відповідальності припадає й на адміністрацію Буша. Під час виборчої кампанії 2000 року Буш похвалив роботу Федерального агентства з надзвичайних обставин (FEMA) часів Білла Клінтона, високо оцінивши ефективність цього відомства. Ставши ж президентом, він розглядав його як джерело заступництва, замінюючи високопоставлених посадовців FEMA своїми політичними союзниками, які не мали достатнього досвіду роботи з надзвичайними ситуаціями.
Що ще гірше, адміністрація включила FEMA до складу своєї нової неповороткої бюрократичної структури — міністерства безпеки батьківщини. Під час виборчої кампанії 2004 року Буш стверджував, що завдяки новому міністерству життя американців стало безпечнішим. Але уповільнена й слабка реакція на Катріну поставили це твердження під сумнів. Якщо було важко евакуювати й забезпечити запасами таке маленьке місто, як Новий Орлеан, то що б тоді було в Нью-Йорку або Лос-Анджелесі?
Катріна також порушила питання про інші пункти президентської програми. Одним iз головних пріоритетів був план республіканців остаточного скасування податку на спадщину для найбагатших американців. Але в міру того як витрати на ліквідацію наслідків Катріни зростають, збільшуючи дефіцит федерального бюджету, реалізація цього плану здається все більш скрутною.
Крім того, підвищення цін на бензин привернуло увагу до вад енергетичної політики адміністрації Буша, зокрема до недавно ухваленого закону, що містить недостатньо жорсткі вимоги енергозбереження. Преса тим часом повідомила, що вчені припускають наявність зв’язку між потеплінням океанських вод і кількістю серйозних ураганів, що ще раз дало зрозуміти, як мало уваги адміністрація приділяє екологічним проблемам загалом і глобальній зміні клімату зокрема.
Але Катріна не погубить Буша. Повінь у Новому Орлеані відступить, і почнеться відновлення міста. Репортажі про грабіжників, які користуються хаосом після шторму, вже змінилися історіями про добродійні пожертвування з інших регіонів країни, про дітей, яких приймають до шкіл поза містом, і про сім’ї, що допомагають незнайомим людям. У річницю терактів 11 вересня підрозділ департаменту поліції Нью-Йорка надавав допомогу в Новому Орлеані, і Нью-Йорк повернув пожежну машину, яку Новий Орлеан раніше подарував йому як символ солідарності.
Таким чином, Катріна, ймовірно, залишиться не дуже значним епізодом в історії президентства Буша. Реальне питання, що визначає роль Буша в історії — це, як і раніше, Ірак.
Короткостроковий ефект, викликаний Катріною, мав усунути повідомлення про Ірак iз телевізійних екранів і газетних шпальт. Але новини з Іраку перед штормом були поганими, й відтоді становище не поліпшилося. Більшість шиїтів і їхніх союзників — курдів — відхилили прохання Буша до іракських політичних діячів про зміну проекту нової конституції на користь незадоволених арабів- сунітів. Зважаючи, що бунтують здебільшого суніти, ця відмова, напевно, утруднить встановлення безпеки, необхідної для працездатності демократичного уряду.
Звісно, суніти становлять меншість в Іраку, тому повстанці мають мало шансів «завоювати» контроль над країною, за прикладом Північного В’єтнаму, який зміг захопити під свій контроль Південний В’єтнам. Але це слабка втіха, бо вони все одно можуть завадити просуванню до стійкого конституційного уряду. У гіршому разі вони, можливо, зможуть розпалити громадянську війну.
Незважаючи на затвердження крайнє лівих і крайнє правих у всьому світі, Америка — не імперська держава. Громадська думка всередині країни підтримає використання сили, якщо люди відчують, що їм погрожують або вважатимуть, що ведеться боротьба за справедливу справу, але американці мало зацікавлені в тому, щоб правити іншими націям.
Апеляція неоконсерваторів, наприклад Британської імперії, не витримує критики. Ідея, що американські війська залишаться в Іраку на невизначений термін — або навіть «лише стільки, скільки необхідно, і ні на день більше», говорячи шаблонною мовою Дональда Рамсфельда — неправдоподібна.
Це означає, що Буш має в запасі лише трохи часу для того, щоб досягти своїх цілей в Іраку. Якщо він зможе забезпечити ухвалення стійкої конституції, політичний компроміс між сторонами-протиборцями й успішні вибори, то, можливо, він зможе оголосити про свою перемогу.
Але зараз перспективи виглядають сумнівними. Ще до закінчення повені, викликаної Катріною, Бушу доведеться зосередитися на іракській проблемі, тому що історія буде судити про його президентство з того, як він її вирішить, — багато років опісля того, як про Катріну забудуть.
Джозеф С. Най — письменник і професор Гарвардського університету
