Цього місяця виповнюється десять років вторгненню до Іраку, очолюваному США, яке й досі неоднозначно сприймається у світі. Що принесло дане рішення за останнє десятиліття? І, головне, чи було рішення про вторгнення прийнято правильно?
У позитивному плані аналітики вказують на скидання режиму Саддама Хусейна, створення виборного уряду й економічне зростання майже на 9% на рік з перевищенням довоєнного рівня експорту нафти. Деякі експерти, наприклад Надім Шехаді з британського аналітичного центру міжнародних відносин Chatham House, пішли далі, стверджуючи, що хоча «США, безумовно, й переоцінили свої можливості в Іраку», американське вторгнення «можливо, стало для регіону струсом, що вивів його із застою, в якому прожили як мінімум два покоління».
Скептики відповідають, що було б невірно пов’язувати Іракську війну з «Арабською весною», тому що події в Тунісі та Єгипті 2011 року мали свої власні джерела, тоді як дії і риторика президента Джорджа Буша-молодшого, швидше, дискредитували справу демократії в регіоні, а не сприяли їй. Змістити Саддама Хусейна було важливо, але зараз Ірак є неспокійним місцем, в якому править сектантське угрупування; згідно з одним з індексів рівня корупції Ірак знаходиться на 169 місці з 174 країн.
Якими б не були вигоди війни, заперечують скептики, вони дуже незначні для виправдання втрат: убито більше 150 тис. іракців і 4488 американських військовослужбовців; втрати склали майже 1 трлн доларів (без урахування довгострокових витрат на лікування й інвалідність приблизно для 32 тис. поранених американських солдатів).
Можливо, цей баланс виглядатиме по-іншому ще через десять років, але зараз більшість американців дійшли висновку про те, що скептики мають рацію, і таке мислення впливає на поточну зовнішню політику США. У наступному десятилітті украй маловірогідним є те, що США спробують вдатися до чергової тривалої окупації й перетворення іншої країни. Як висловився колишній міністр оборони Роберт Гейтс незадовго до відходу у відставку, будь-який радник, який порекомендує подібні дії, «повинен пройти перевірку, чи все гаразд у нього з головою».
Деякі називають це ізоляціонізмом, але краще це назвати розсудливістю або прагматизмом. Врешті-решт, президент Дуайт Ейзенхауер 1954 року відмовився відправити американські війська для порятунку французів у селищі Дьєнб’єнфу, оскільки побоювався, що їх «поглинуть дивізії», що знаходилися у В’єтнамі. А його якраз ізоляціоністом ніяк не назвеш.
Хай десять років — недостатній термін для винесення остаточного вердикту щодо довготривалих наслідків іракської війни, але вже цілком можна аналізувати процедури, згідно з якими адміністрація Буша ухвалювала рішення.
Буш та його чиновники використовували три основні аргументи для виправдання вторгнення до Іраку. Перший: Хусейн був пов’язаний з Аль-Каїдою. Опитування громадської думки показують, що багато американців повірили словам адміністрації про даний зв’язок, він він не був підтверджений доказами. Докази, що надавалися громадськості, були хисткими й перебільшеними.
Другий аргумент: заміна Хусейна демократичним режимом як спосіб перетворити політику Близького Сходу. Декілька неоконсервативных членів адміністрації закликали до зміни режиму в Іраку задовго до свого вступу на посаду, але не могли перетворити дані заклики на реальну політику протягом перших восьми місяців роботи адміністрації. Після 11 вересня 2001 року вони швидко просунули свою політику у вікно можливостей, що відкрилося завдяки терактам.
Буш часто говорив про зміну режиму і про «боротьбу за свободу», а його прибічники наводили як приклад роль американської військової окупації в демократизації Німеччини і Японії після другої світової війни. Але адміністрація Буша використовувала історичні аналогії недбало і нехтувала адекватною підготовкою до ефективної окупації.
Третій аргумент — перешкодити Хусейну створити зброю масового ураження. Більшість країн погодилися з тим, що Хусейн більше десятиліття ігнорував резолюції Ради безпеки ООН. Більш того, згідно з одностайно ухваленою Резолюцією 1441, тягар доведення лягав на Хусейна.
Хоча згодом, коли інспектори не знайшли ЗМУ, стало очевидно, що Буш помилявся, думка про те, що вона була у Хусейна, широко розділялася іншими країнами. Можливо, завдяки розсудливості інспектори й виграли певний час, але помилявся не тільки один Буш.
Буш якось сказав, що історія виправдає його, і порівняв себе з президентом Гарі Труменом, який залишив свою посаду з низьким рейтингом (згідно з опитуваннями) через Корейську війну, але якого сьогодні сприймають позитивно. Чи дійсно історія буде настільки прихильна до Буша?
Біограф Трумена Девід Маккалоу попереджає про те, що, перш ніж історики будуть здатні реально оцінити того або іншого президента, має пройти близько 50 років. Але через десять років після того як Трумен залишив посаду, План Маршалла і НАТО вже розглядалися як серйозні досягнення. Бушу бракує порівняних успіхів, які компенсували б його невміле керівництво в Іраку.
Історія схильна погано ставитися до невдачливих, проте історики оцінюють лідерів також за причинами їхнього успіху. Хороший тренер аналізує гру своєї команди і команди суперника, щоб здобувати досвід з помилок і отримувати користь з «успіху». Навпаки, легковажне випробування реальності і непотрібний ризик незрідка є частиною «невдачі». Майбутні історики, ймовірно, звинуватять Буша в цих прорахунках.
Навіть якщо протягом наступних десяти років через якісь непередбачувані події ситуація на Близькому Сході покращиться, майбутні історики критикуватимуть те, як Буш ухвалював рішення і розподіляв ризики й недоліки своїх дій. Одна справа вести людей в гору; зовсім інше — вести їх до краю провалля.
Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф НАЙ — професор у Гарвардському університеті і автор книжки «Майбутнє влади»
