Джорджа Буша останнім часом переслідує хвиля невдач. Він важко переживає неуспіх у Іраку, але готовий звинувачувати у цьому будь-кого, крім себе самого. Цього разу з Іраку, паралельно із повідомленнями щодо терористичних і антитерористичних дій сторін довготривалого протистояння, надходить інша прикра інформація: з бюджету іракського міністерства оборони зник 1 мільярд доларів.
Розкраденими виявились фінанси, котрі мали витрачатися на підготовку та озброєння іракської армії. Гроші були переведені через посередницьку іракську фірму на рахунки фірм, переважно пакистанських і польських, котрі замість сучасного озброєння (як планувалось), постачали, в прямому розумінні, брухт. Подібне «постачання» стосувалося широкого переліку військового оснащення — починаючи від стрілецького озброєння й закінчуючи складними воєнними засобами — такими, як бронетранспортери, вертольоти, тощо. Під час розслідування навіть вище керівництво Іраку відзначало, що незрозуміло, яким чином така велика сума могла зникнути в той час, як провідні спеціалісти Сполучених Штатів контролювали ці оборудки. Існує припущення, що військове командування США та американська розвідка могли таємно брати участь у цих операціях. В іншому випадку — вони просто безвідповідально поставилися до розподілу коштів, контроль за яким американці, напевно, мають право вести.
Можливо, усі ці підозри безпідставні. Однак навіть їх наявність сама по собі створює проблеми, яких і так не бракує. Приміром, дослідницький центр Cato Insitute, проаналізувавши бюджетну інформацію Конгресу США, визнав Джорджа Буша найбільш марнотратним президентом за останні сорок років. Витрати федерального бюджету США збільшилися за Буша на 8%. Порівняно другий і третій «найбільш витратні президенти» — Ліндон Джонсон збільшив витрати на 4,6% (при тому, що він вів війну у В’єтнамі), а президент Рональд Рейган (котрий став переможцем у «холодній війні»), збільшив витрати лише на 1,9%. Таким чином, силова глобалістика зростання військових витрат за президентства Буша обходиться американським платникам податків майже вдвічі більше, аніж в’єтнамська кампанія, і у чотири рази більше, аніж «холодна війна» з Радянським Союзом.
Як відомо, американська система, як і будь-яка інша система управління, зовсім не є ідеальною. Можна пригадати ті скандали, котрі відбувалися в минулі десятиліття і котрі також були пов’язані з військової галуззю Сполучених Штатів. Під час однієї такої історії стало відомо про купівлю для військового відомства звичайних молотків за ціною, котра у сотні разів перевищувала реальну вартість у найближчому супермаркеті.
Для опонентів Джорджа Буша скандал зі зникненням грошей є дуже вигідним приводом, аби ще раз наголосити на неефективності й непрофесійності бушівської адміністрації. Власне дивно, чому американців нічого не навчив досвід співпраці з перехідними урядами інших країн. Але для того, щоб забезпечити повний контроль над ситуацією і унеможливити такі «витратні» скандали, варто було не передавати керування цивільній іракській адміністрації повністю. Що, власне кажучи, було неможливо зробити, оскільки передача повноважень була політично необхідним кроком. А з іншого боку, справжня демократія не є на всі сто відсотків ідеальною системою. Вона лише є системою ефективною. Тобто системою, котра тією чи іншою мірою оперативно відслідковує можливі зловживання і перекриває їхню можливість. Проте для її налаштування, як і для кожної системи, необхідний певний час.
Між тим, можна сказати, що цей скандал є повчальним з точки зору перспективи. Оскільки наступний іракський уряд вже не зможе так нахабно і примітивно викрадати кошти, котрі призначені для розвитку країни. Принаймні для цього йому доведеться докласти більше інтелектуальних та адміністративних зусиль. Власне, подібні скандали зменшуватимуть свою ймовірність у міру того, як буде змінюватись сам уряд Іраку — як в сенсі контролю управління за іракською економікою і суспільством, так і в сенсі зміцнення свого іміджу. Поки що ж спостерігається потужне протистояння з боку просаддамівських сил та екстремістських ісламських бойовиків іракським урядовцям, які не мають того авторитету і запасу стійкості, аби почувати себе спокійно і не почуватися «тимчасовими гравцями» на політичному і економічному тлі країни.
Із цієї точки зору, безперечно, ситуація на сьогодні не могла бути набагато кращою. І чи буде кращою у майбутньому, залежить, мабуть, від зміцнення позицій іракського уряду й зміни самої політики американських урядовців як щодо власної внутрішньої політики, так і політики в Іраку.
