Поразка ніколи не буває приємною, але часто програти краще, ніж перемогти. Поразка у Другій світовій війні — краще, що сталося з Німеччиною та Японією за їхню тисячолітню історію. Поразка у В’єтнамі для Америки також стала неочевидним благословенням. Хоч здавалося, що вона знищила ілюзії щодо «американського століття» світового панування, подальші 30 років країна насолоджувалася майже безперервним добробутом і політичним ренесансом консервативних цінностей, а потім прийшла й повна перемога Америки над комунізмом у «холодній війні».
Напевно, ці міркування не дуже втішать Джорджа Буша, Тоні Блера та Ехуда Ольмерта, які роздумують над поразкою від Ірану та його союзниці «Хiзбаллі». Але прості громадяни Америки, Великої Британії та Ізраїлю повинні постаратися винести з історії кілька конструктивних уроків, навіть якщо їхні лідери продовжать виставляти себе в безглуздому світлі, наполегливо чіпляючись за пусті загрози на адресу ядерних амбіцій Ірану.
Міжнародне співтовариство в ядерній конфронтації з Іраном абсолютно безпорадне, навіть більше безпорадне, ніж у ситуації з Північною Кореєю. Пхеньяну для виживання потрібнi їжа та паливо, а тому він підлягає тиску з боку Китаю. Іран же зараз купається в нафтодоларах, йому нічого не треба, і він ні від кого не залежить.
Економічні та дипломатичні санкції, які зараз зловісно обговорює Рада Безпеки ООН — скорочення інвестицій у нафтову галузь Ірану або заборону експорту обладнання та предметів розкошу, — будуть не просто неефективними, а гірше. Вони фактично укріплять режим іранського президента Махмуда Ахмадінежада, налаштованого фанатично проти Америки та Ізраїлю.
Економічні санкції зіграють на руку Ахмадінежаду, посиливши ксенофобську параною, яка завжди зміцнює позиції націонал-екстремістів, принаймні, в короткостроковій перспективі. Однак у випадку з Іраном є й інша, більш важлива причина, через яку санкції виявляться контрпродуктивними. Замість того, щоб привести до поразки Ірану шляхом економічного виснаження, ці заходи зроблять країну або принаймні її уряд ще багатшим та впливовішим. Цей парадокс, який раніше ніколи не проявлявся при використанні економічних санкцій у дипломатичних цілях, викликаний сьогоднішньою ситуацією на світовому ринку нафти.
За останні три роки ціни на нафту виросли більш ніж удвічі, тому що попит, особливо з боку Китаю, постійно зростає, а світові добувні потужності працюють на межі своїх можливостей. Якщо санкції змусять Іран, третього за величиною виробника нафти у світі після Росії та Саудівської Аравії, хоча б трохи скоротити експорт, ціни на нафту підскочать до 100 доларів, а то й вище. І поки відсоткове зростання цін буде вище, ніж відсоткові втрати Ірану від скорочення обсягу експорту, санкції збільшуватимуть, а не зменшуватимуть доходи уряду.
Крім того, Іран контролює Ормузьку протоку, яка відділяє країну від Аравійського півострова і пропускає близько 40% усієї нафти, призначеної для світових ринків. Якщо Тегеран вирішить перекрити цю вузьку затоку або стане погрожувати іншим способом перешкодити проходу іноземних суден у відповідь на спробу запровадити економічнi санкції, ціни на нафту підскочать не до 100 доларів за барель, а до всіх 150 і вище. У результаті після запровадження санкцій іранський уряд лише подвоїть нинішні прибутки. Таким чином, у президента Ахмадінежада з’явиться ще більше грошей для набуття підтримки виборців і для ще більш масштабного фінансування терористів «Хiзбаллі» в Лівані та налаштованих проти Америки шиїтів в Іраку.
Але якщо санкції приречені на провал, то як щодо застосування сили? Хіба не можуть Америка або Ізраїль примусити Іран припинити ядерну програму, пригрозивши бомбардуванням? На жаль або на щастя (в залежності від ваших світоглядів), відповідь тут одна: ні. У воєнному плані Америка та Ізраїль уже зробили все можливе в Іраку та Лівані відповідно. У них не залишилося ні вогневих засобів, ні волі, щоб спробувати зупинити ядерну програму Ірану. І навіть якби вони були здатні атакувати ядерні об’єкти Ірану, вони не можуть ризикувати ще більшою дестабілізацією інших своїх близькосхідних інтересів, застосовуючи силу. Більш того, і Америка, і Ізраїль уже зрозуміли, що обстріл, який не підкріплюється вторгненням піхоти, лише укріпить владу існуючого режиму.
Ще один, досить вагомий аргумент проти воєнного удару пов’язаний знову-таки з нафтою. Якби США або Ізраїль вирішили бомбити ядерні об’єкти Ірану, у Тегерана з’явився б надзвичайно вагомий привід, аби довести ціни на нафту до 150 доларів за барель шляхом обмеження навігації в Ормузькій протоці. Таким чином, атака на Іран, як і економічні санкції, лише збільшить можливості уряду щодо фінансування світового тероризму та завоювання підтримки місцевого населення. До того ж, це може призвести до потенційно катастрофічних наслідків для світової економіки, адже американський народ і без того починає виступати проти іракської авантюри, а республіканці ризикують зазнати нищівної поразки на виборах.
Так що можуть зробити Америка та її союзники перед обличчям ядерної непокори Ірану? Відповідь очевидна: визнати поразку. Іран виграв цей раунд, і немає жодного сенсу вдавати, що це не так. Замість того, щоб намагатися покласти край іранській ядерній програмі, міжнародне співтовариство має повернути Іран до цивілізованого світу.
Єдиний спосіб досягти цього — припинити пусті погрози і запропонувати Ірану справжні стимули для співпраці: гарантії ненападу з боку Америки та Ізраїлю, скасування економічних санкцій США, введених у 1980-х, і перспективу поступового поліпшення відносин у сфері торгівлі та інвестицій. Звичайно, такий кардинальний поворот видається неможливим, поки при владі залишається Буш. Але пригадайте той історичний момент, коли президент Ніксон повернувся до Китаю, програючи війну у В’єтнамі. Якщо перефразувати Джонсона, розум політика може досягти неймовірної концентрації, коли він усвідомлює, що зазнає поразки.
